Розділ 19

У ту саму мить, коли під моїм чоботом не стало опори й простір піді мною розкрився чорною пеленою. Його думки спалахнули:

«Божевільна! Вона просто божевільна!»

Але він не роздумував ані секунди. Скай кинувся за мною в прірву з такою швидкістю, що повітря навколо нас затріщало від розлюченої магії стихії. Його руки обхопили мій стан за долю секунди до того, як холодний вітер встиг остаточно підхопити моє тіло. Повітряні потоки закружляли навколо, і вже за кілька вдихів ми знову стояли на кам'яній плиті балкона.

Я все ще була в нього на руках.

— Ти божевільна, — хрипів він, важко дихаючи. Його рука різко відпустила мене і я торкнулася підлоги. Вільною рукою він широко обвів усе приміщення кабінету, а інша тримала мене за талію. 

У той момент шкірою я відчула, як простір навколо нас завибрував. Магія Повітря затягнула невидимі захисні контури, покриваючи край балкона міцним силовим бар'єром.

— Відпусти, — холодно й вимогливо сказала я його мовою.

Він навіть не слухав. Його обличчя зблідло, а блакитні очі потемніли від адреналіну та люті.

— Для чого ти це зробила? — його голос зривався на низький ривок. — Ти розумієш, якби кількома секундами довше... я міг би не встигнути? Аделі, я б втратив тебе!

Щось важке й гаряче торкнулося мого серця від цих слів. Але я змусила себе заглушити це відчуття. Різким, злагодженим рухом я вислизнула з його обіймів. 

У голові лунав хаос його справжніх, неприкритих емоцій: панічний страх втратити мене, важкий шок і хвилювання, яке він намагався придушити всією своєю королівською волею. Він справді боявся за мене.

Я підняла на нього погляд.

— Я не обіцяла... — я на мить зупинилася в думках, згадуючи правила його ж гри, і закінчила вголос: — Бути слухняною.

Скай стиснув зуби так, що на вилицях заходили жовна.

— То ти вирішила пожертвувати своїм життям?

— Життям? — повторила я і зневажливо хмикнула.

Я повільно обвела поглядом навколишню магію, що мерехтіла вздовж стін, а потім перевела погляд на нього самого — на його міцну фігуру, напружені плечі та лютий погляд. У моїй усмішці читався більш ніж прозорий натяк.

— З моїм життям усе буде гаразд, Скаю, — спокійно кинула я, хоча знала що він не зрозуміє. — А от чи витримають твої нерви цю гру — велике питання. 

— Для чого? — запитав він.

Я подивилася йому просто в очі, не відводячи погляду:

— Щоб знати.

Його скули заграли, наче натягнуті струни під шкірою. Він зробив крок до мене, заповнюючи собою весь простір між нами:

— Ти не божевільна, Аделі. Ти дуже розумна. Зробила крок у прірву, бо точно знала, що я тебе впіймаю. Вивела мене на непотрібні емоції, — його голос вібрував від стриманої люті. — Хотіла, щоб я визнав, що ти абсолютно некерована божевільна. І далі що? Відпустив тебе?

Я лише зухвало примружилася:

— Можливо.

Скай повільно похитав головою, але в його погляді не було капітуляції:

— Ти досі в моєму замку. І ти мені потрібна.

— А далі? — перервала я його, заглядаючи в глибину його зіниць.

У голові майнула його відповідь — завуальована, як ранковий туман над морем, але чітка:

«А далі… Сподівайся, що мій пульс не згасне першим. Інакше цей замок стане твоєю єдиною могилою.»

Я дивилася на нього й не розуміла, що це означає. Якась прихована загроза, чи, можливо, ще один його божевільний план? Я не встигла додумати цю думку. Скай різко схопив мене за руку — вже не ніжно.

Зал здригнувся, магія телепорту рвучко закрутила простір, і в наступну мить ми вже стояли посеред моїх покоїв. Я різко висмикнула руку, шлунок підкотив до горла.

Не мовивши жодного слова, він одним рухом відкрив мою шафу. На підлогу вивалилася гора порізаного шовку та мережива. Сміття. Скай окинув цей безлад холодним поглядом і повернувся до мене:

— Завтра будуть нові. Ти можеш скільки завгодно їх різати, — він зробив крок ближче, і я шкірою відчула, як від нього віє люттю.

Але це була не та лють, яка прагне знищити. Це була лють від того, що я щойно змусила його відчути. Він схоже справді хвилювався за мене там, на балконі.

— Аделі, — він зупинився прямо навпроти, і в його блакитних очах знову спалахнуло щось тепле та втомлене. — Я не можу тебе відпустити. Поки що. І чим скоріше ми закінчимо з цим, тим скоріше…

— Попрощаємося? — запитала я, відчуваючи, як у грудях щось болісно стиснулося.

Він нічого не відповів. Лише повільно похитав головою. У його голові, коли я спробувала проникнути в його думки, було чутно лише сухий, розважливий аналіз майбутнього відбору наречених. Він спеціально переключив свої думки, закриваючись від мене залізним щитом королівських обов’язків.

— Вчи нашу мову, — кинув він наостанок. — В тебе скоро буде багато робити. Бо якщо помру я, то твоїй надії на свободу кінець.