Розділ 17

Я стояла нерухомо. Усередині все палало, але я силою волі приборкувала цей вогонь, перетворюючи його на холодний лід.

Скай був готовий до всього. У його погляді, у розвороті плечей, у самому повітрі навколо нього вирувало щось небезпечне й темне. Він чекав, що я кинуся.

«Заспокойся,» — просичала собі. Зараз я надто емоційна, а гаряча лють — це шлях до поразки. Він чекає нападу? Ні. Я знищу його пізніше. Холодно, розважливо й боляче.

Замість того, щоб відступати чи розвертатися геть, я зробила крок уперед. Потім ще один.

Його брова ледь помітно сіпнулася, але він не ворухнувся. Я підійшла майже впритул — так, що між нами залишилася лише якась долоня повітря. Повітря, яке буквально тріщало від електрики.

— Наречена? — тихо, майже інтимно прошепотіла я, заглядаючи в його блакитні, як грозове небо, очі.

У той самий момент його думка розітнула наш спільний канал — чітка, важка й безкомпромісна:

«Найкращий із можливих варіантів, Аделі. І ти це знаєш. Гадаю була б ти на моєму місці, вчинила б так само.»

На твоєму місці я б вбила… але в глибині душі я знала, що це не так. 

Моя рука повільно піднялася. Я простягнула пальці й торкнулася відкладного коміра його світлого камзола. Тканина була цупкою, дорогою, і від неї буквально віяло силою — магія Повітря вібрувала під моїми подушечками пальців, наче живий пульс.

І саме в цю мить я вперше вдихнула його запах так близько.

Це була прохолодна, дика м'ята... і важкий, отруйно-солодкий присмак озону після грози з легким відтінком гіркого мигдалю. Свіжий і водночас небезпечний, як ковток повітря перед ударом блискавки.

Я не відсмикнула руку. Навпаки — злегка стиснула тканину його камзола, трохи підтягуючи короля до себе.

— Ти вирішив запхати мене у сукню й виставити перед своїм двором? — мовила я з отруйною посмішкою, опускаючи погляд до його губ і знову піднімаючи до очей. — Що ж, блондинчик... Тоді тримайся міцніше. Бо якщо я стану твоєю нареченою — я стану твоїм особистим прокляттям, від якого ти благатимеш про смерть.

Я випустила його камзол, зробила крок назад і повільно погладила місце, де торкалася його тканини, ніби змиваючи з пальців його запах.

Скай лише важко видихнув, а в його очах спалахнуло щось таке, від чого по моїй спині пробіг солодкий, небезпечний мороз.

— Погрози? — запитав він. Голос Ская звучав низько, злегка хрипко, а в блакитних очах спалахнув небезпечний вогник.

— Так, — відповіла я тією ж мовою, якою він зі мною розмовляв.

У моїй голові одразу ж лунко відбилася його думка:

«А я вже очікував смерті...»

Я тихо, майже нечутно засміялася. Від цього блондинчика зараз повністю залежала моя свобода. Я не хотіла гратися в його палацові ігри, не хотіла бути лялькою на його відборі. Але хто взагалі сказав, що я гратиму за його правилами?

Раптово Скай подався вперед і владно, силою притягнув мене ближче до себе. Моє тіло врізалося в його міцні груди. Від несподіванки й різкої зміни дистанції з моїх губ вирвався тихий, мимовільний стогін.

У той самий його думка обпекла мій розум:

«Який солодкий звук...»

Але я не почервоніла. Я була донькою генерала, а не сором'язливою панночкою з королівського двору. Я лише підняла погляд і безстрашною дивилася йому в очі.

— Які ж твої умови, полонянко? — запитав він.

Я на мить застигла. У його голосі не було зверхності чи знущання. Він запитав це... щиро.

— Я хочу... — прошепотіла я ледь чутно, опускаючи погляд до його вуст і знову повертаючись до очей. — Твій палац.

У його голові миттєво пронеслася швидка, аналітична думка:

«Вона знає, що палац я їй не віддам. Але, можливо, вона просто хоче оглянути його?»

Я злегка кивнула, відповідаючи безпосередньо на його здогадку, і додала вголос:

— Оглянути… Для початку.

Скай повільно розімкнув пальці, випускаючи мене зі своїх обіймів, і зробив пів кроку назад:

— Що ж... Тобі варто спершу прийняти ванну, а мені — вирішити з...

Він сам себе обірвав у думках. Рвучко, наче поставив кам'яну стіну. І в той же момент свідомо перенаправив потік своїх думок на інше — на те, наскільки близько я щойно стояла. На те, що я вся мокра від поту після бою, і це його аж ніяк не лякає... а навпаки, розпалює.

Я різко видихнула крізь зуби.

Він хотів щось сказати. Хотів подумати про щось важливе, але в останній момент заблокував цей потік, перевівши все на пристрасть і провокацію. Він щось приховував. Щось дуже велике й небезпечне. І тепер я знала це абсолютно точно.

Я відступила на крок, лишаючи між нами відстань, і м'яко, з отруйною грацією посміхнулася:

— Я буду чекати тебе, блондинчику.

Наш спільний ментальний канал спалахнув його важкою, роздратованою думкою: ця усмішка йому ще й як не сподобалася. Але Скай опанував себе майже миттєво, скориставшись силою волі, щоб швидко повернути контроль над власними думками й закрити свій розум.

Не мовивши більше жодного слова, він розвернувся й залишив мене одну в порожньому залі.