Розділ 13

Скай.

Я перемістився в інше крило замку — подалі від своєї полонянки і моїх думок. 

Вона ніколи не подякує мені за те, що я зробив. Ніколи не гляне на мене як на рятівника. Для неї я залишаюся загарбником і тюремником.

Днями вона знову додала мені клопоту. Клопоту, який зараз лежить у цілительській у вигляді травмованих вартових. З усієї варти на її поверсі неушкодженою залишилася лише одна жінка — Аделі її навіть не торкнулася. Схоже, у моєї полонянки є свої залізні принципи. Вона ніколи не чіпала прислугу чи жінок. А от інший вартовий — Каспер — зараз сидить у темниці. Один. Чекає, поки я вирішу його долю за втрату пильності.

Але я дозволю Аделі самій це вирішити. Крихта волі в неволі…

— Ваша Величність, — перервав мої думки розпорядник відбору наречених, шанобливо вклонившись. — Шестеро вельможних леді прибудуть до замку вже за кілька днів. Все майже готово.

Він простягнув мені портрети на цупкому пергаменті — зображення шістьох потенційних моїх вбивць. Тобто моїх наречених. Вишукані, вродливі, високородні... і кожна з них прагне моєї корони або моєї голови. Одна краща за іншу.

Але в моїй голові вперто звучав лише голос полонянки. Та коротка розмова в потойбіччі, коли ми нарешті змогли зрозуміти одне одного без мовного бар'єру. Її дім зруйновано. Вона в полоні. Вона втратила все.

— Їх буде семеро, — промовив я твердо, відкладаючи портрети.

Розпорядник спантеличено кліпнув очима.

— Але... Ваша Величність, навіщо нам сьома? І, головне, хто вона?

Розвідка доповіла: одна з найвпливовіших родин готує заколот і хоче знищити мене. Хто саме за цим стоїть — ми поки не знаємо. І цей відбір наречених — найкраще місце, щоб викрити зрадника. Інші королі влаштовували відбори, щоб знайти кохання та дружину. Я ж роблю це, щоб знайти вбивцю.

Один за одним кандидати вибуватимуть. Для більшості з них це стане лише прикрою новиною й шансом повернутися до нормального життя. Але для тієї єдиної це означатиме загибель усього її роду. Заколотники метушаться, намагаючись проштовхнути своїх дочок, онучок або представниць. Для них мій відбір — ідеальний момент, щоб завдати смертельного удару.

— Де її поселити? — не вгамовувався розпорядник, гарячково гортаючи записи. — Підготовлено лише шість покоїв у східному крилі...

— Для неї не потрібна нова кімната, — мовив я з ледь помітною усмішкою.

«Я стану твоєю погибеллю», — прошипіла вона мені прямо в обличчя кілька годин тому.

О, дорога Аделі... У тебе буде такий шанс. Я дозволю тобі спробувати. Але спершу я врятую своє королівство.

— У неї вже є власне крило, — додав я.

Розпорядник миттєво зблід, здогадавшись, про кого мова.

— Хто... хто їй про це скаже? — запитав він, заїкаючись від жаху.

Він боявся її. Чутки про дівчину з іншого світу вже поповзли замком.

— Сама здогадається.

— Ваша Величність, це може стати фатальною помилкою... — ковтнув він важку слину.

Як розмовляти з воїнами та заколотниками, я знав досконало. Але мені варто було частіше нагадувати собі, що вона — перш за все жінка. Тендітна, бісівськи вродлива, вольова... і така, якій абсолютно нічого втрачати.

Так і не завершивши аудиєнцію, я активував портальний артефакт і перемістився назад до її крила.

Коли я переступив поріг її покоїв, у повітрі вже витав знайомий запах свіжих польових квітів — її особиста аура, яка змушувала моє серце прискорювати хід.

Аделі сиділа в глибокому кріслі біля вікна. Вона розпустила своє довге, шовковисте волосся, і повільним, майже невагомим рухом заклала кілька пасом за вухо.

Я застиг у дверях, не в змозі відвести очей.

«Яке ж у неї прекрасне волосся... Вона розпускає його — і я вмить забуваю про все на світі. Про заколотників, про відбір, про власну корону...» — спалахнула в моїй голові відверта, гаряча думка.

Я чудово знав, що вона відчуває луну моїх думок.

Аделі сиділа з розгорнутою книгою на колінах. Вона чула мій внутрішній голос, але так і не звела очей. Лише її пальці міцніше стиснули шкіряну обкладинку, а в моєму мозку раптом виразно пролунали чужі, прочитані нею рядки. І вона дуже гарно читала. 

«— Ви пізно, — прошепотіла вона, відступаючи вглиб коридору.

— Я приходжу саме тоді, коли потрібно, Елізо, — він пройшов усередину, миттєво заповнюючи собою всю кімнату... Ти тремтиш. Боїшся мене чи того, що я приніс?

— І того, і іншого...»

Кутики моїх губ самі собою сіпнулися вгору.

— Цікава книга? — врешті перервав я тишу. 

Аделі нарешті повільно підвела погляд. У її сірих очах палахкотіли затята упертість і глибока, прихована втома.

— Про... золоту клітку, — проговорила вона моєю мовою. Голос звучав дещо ламко, але слова давалися їй значно легше, ніж кілька днів тому. Вона робила вражаючий прогрес. — І про чоловіка, який... — Вона завагалася, добираючи правильне значення, а потім тихо, але вагомо додала: — ...використовує.

Я лише мовчки кивнув, приймаючи цей завуальований камінь у свій город.

— Ти вже гарно розмовляєш, — зауважив я.

— Я це... чула, — коротко відрізала вона, маючи на увазі мої власні думки, і знову вдавано впилася поглядом у сторінку.

Мої очі знову зрадницьки ковзнули по її довгих косах, що розсипалися по плечах.

— Я хочу налагодити наші стосунки, Аделі, — сказав я вже без тіні глузування.

Аделі раптово засміялася. Цей сміх був сповнений такої отруйної іронії, що мені на мить стало майже тісно в власних грудях.

— Налагодити? — повторила вона, закриваючи книгу. — Кайдани і... кат…. Налагодити…

— Я пропоную тобі угоду, — я ступив ще крок, зупиняючись майже впритул до її крісла. — Я можу дати тобі шанс виходити з цього приміщення. Гуляти замком, бачити сонце, дихати свіжим повітрям. Узамін на твою допомогу.

Вона примружилася, вивчаючи моє обличчя.

— Допомогу?

— За кілька днів у замку розпочнеться відбір наречених, — мовив я, уважно стежачи за її реакцією. — Шестеро високородних леді прибудуть, щоб здобути корону. І одна з них прагне моєї смерті. Ти пересуватимешся замком, спостерігатимеш і допоможеш мені викрити вбивцю.