Розділ 12

Здавалося, минуло лише кілька хвилин. І я нарешті змогла розплющити очі.

Погляд був розфокусованим, а довкола панував напівморок. Здається, я досі перебувала у тому підземеллі алхіміків.

— Вона вже дихає самостійно кілька годин, — промовив чийсь сухий голос поруч. — Ви зробили все, що могли. Вам потрібно відпочити, Ваша Величність. Ви цілу ніч провели без сну. Ось-ось і полонянка прокинеться.

Цілу ніч? Дихати самостійно?..

Рвучкий кашель раптово накотив на горло, розриваючи груди.

— Аделі! — миттєво з'явився біля мене король.

Він брехав мені. Нехай і частково, але брехав у своїх намірах!

— Нарешті, — цілитель також наблизився. — Можете перейти до спальні. Гадаю, вам є що обговорити.

Мої легені більше не пекло, і загалом я почувалася відносно в нормі. Але ця фраза — «дихати самостійно»... Я що, не дихала? Хто ж тоді робив це за мене увесь цей час? Якщо минула ціла ніч, без дихання я б уже давно була мертвою.

Погляд нарешті повністю сфокусувався на Скаєві. То це ти?..

— Я допоможу, — тихо промовив він, простягаючи руку.

— Сама впораюся, — різко відштовхнула я його долоню й спробувала підвестися.

Ноги миттєво підкосилися, і Скай в останню мить підхопив мене за талію.

Я лише зціпила зуби. Він просто допомагав. Але точно щось недоговорював. У його голові зараз витало лише глухе хвилювання. За мене. Нічого суттєвого — ані каяття, ані пояснень.

Але я пам'ятала кожен момент до того, як ми постали перед його богами. І пам'ятала те пророцтво:

«Ти повинен захистити дівчину з майбутнього, інакше твоє королівство буде знищене...»

Це було про мене. Очевидно й беззаперечно. Ось чому він так тримається за мене й опікується кожним кроком. Задля свого королівства. Принаймні, тепер у мене є хоч якесь логічне пояснення його діям.

Ми мовчки піднялися до моєї спальні. І коли ми переступили поріг, його долоня нарешті відпустила мене.

— Тобі потрібно відпочити, — промовив він знесиленим голосом і, навіть не чекаючи відповіді, просто вийшов.

Але одна деталь у його поведінці докорінно змінилася.

Він не зачинив двері.

Я підійшла до порогу й виглянула в коридор, жадібно вдихаючи цей солодкий запах свободи.

Голова досі трохи паморочилася, але бісових думок Ская я більше не відчувала. Отже, він скористався порталом і тепер за межами досяжності.

Але він не закрив двері!

Невже ритуал спрацював? Я справді тепер невразлива до магії, і він більше не зможе на мене впливати?

Похитуючись від слабкості, я ступила за поріг. Запах свободи запаморочив голову куди сильніше за наслідки виснажливого ритуалу.

Ноги досі були ватними, але я змусила себе йти коридором. Проте вже біля самих сходів моя ейфорія розбилася об реальність — шлях вниз перегороджував кремезний вартовий у світлих обладунках із емблемою замку.

Він помітив мене миттєво, але не вихопив зброю й навіть не ступив уперед. Лише випрямився й промовив з шанобливою, але твердою інтонацією:

— Його Величність наказав охороняти ваш поверх, полонянко. Ви щось бажаєте? Чи вам зле?

Мені не потрібна була розмова. Мені потрібен був доказ.

— Використай магію на мені, — випалила я, пильно дивлячись йому в очі.

Воїн лише спантеличено кліпнув, абсолютно не розуміючи моїх слів. Він спокійно стояв, не тримаючи руку на руків'ї меча й не вбачаючи в мені загрози. Дарма.

— Хочу перевірити... — промовила я вже його мовою, скорочуючи дистанцію.

Вартовий не встиг навіть зрозуміти, що відбувається. Я різко подалася вперед, схопила руків'я й одним рвучким рухом вихопила меч із його піхов. Сталевий клинок зі свистом розсік повітря й зупинився в міліметрі від його горла.

— Що за?!.. — вигукнув він, відсахнувшись.

Бійка була короткою. Охоронець спробував перехопити моє зап'ястя, але лють і адреналін надали мені сил. Я зробила випад, відштовхнула його ліктем і знову повернула вістря до його шиї. Вартовий підняв вільну долоню — на його пальцях спалахнули блакитні магічні розряди.

Він виставив магічний щит, намагаючись відкинути мене імпульсом сили.

Але нічого не сталося.

Магічна хвиля просто розбилася об мене, наче сухий лист об кам'яну стіну. Я навіть не похитнулася.

Побачивши переляк і заціпеніння в очах воїна, я хижо посміхнулася:

— Стоп.

Чудово... Це бісівсько чудово! — ликувала я подумки. Ритуал справді спрацював!

Залишивши спантеличеного охоронця позаду, я рушила далі. План замку добре закарбувався в моїй пам'яті: я чітко пам'ятала кожен поворот, яким Скай навмисно чи випадково вів мене.

Крок. Ще крок. Запаморочення намагалося звалити мене з ніг, але попереду вже майоріли масивні дубові двері — вихід.

— Ну що, блондинчику, твоя полонянка вилітає з клітки, — прошепотіла я з кривою посмішкою.

Я з силою штовхнула важкі стулки. Двері піддалися, відкриваючи вид на нічне небо... але коли я зробила крок уперед, то з врізалася у невидиму, тверду, як граніт, стіну повітря.

Удар був такої сили, що мене відкинуло назад. Я боляче вдарилася об підлогу, а меч із брязкотом випав із моїх пальців.

Що за бісівщина?! Чому бар'єр стоїть?!

І в цю саму мить у моїй голові спалахнули чіткі слова богів із потойбіччя:

«Вона буде невразлива до магії всіх, хто є зараз у світі чотирьох стихій...»

Хто є ЗАРАЗ...

Повітря поруч зі мною затріщало від спалаху світла. З порталу повільно виступив Скай.

Лють засліпила мене. Схопивши з підлоги меч, я рвучко підхопилася на ноги й наставила клинок прямо йому в груди.

Але Скай навіть не моргнув. Одним лінивим, майже недбалим помахом руки він створив повітряний вихор — і меч вирвало з моїх рук, відкинувши кудись у далекий куток коридору.

Тільки зараз я помітила, що він вже скинув свій важкий камзол. Переді мною стояв чоловік у самій лише білосніжній сорочці з розстебнутим коміром, його волосся було розпатлане, а погляд — темний і стомлений.

— Я не був тоді у світі чотирьох стихій, Аделі, — промовив він тихо, роблячи крок до мене. — Ти невразлива до всіх... окрім мене.