Розділ 3

Гладенька картка, розміром з долоню, з темного металу та скла, яку варта витягла з моєї кишені під час затримання. У моєму світі це був високотехнологічний військовий накопичувач — там зберігалися карти, дані моєї місії, записи командування та єдина пам’ять про дім. Для них же це виглядало як химерний магічний артефакт.

Скай повільно крутив картку у довгих пальцях. Його блакитні очі уважно стежили за кожною моєю реакцією. Він випробовував мене. Намагався зрозуміти, наскільки ця річ мені дорога.

Усередині в мене все стиснулося від люті. Це була моя річ.

Проте я не подала й виду. Я змусила себе посміхнутися — м'яко, майже ласкаво, але в очах спалахнув небезпечний вогник. Добре памʼятала на що здатен цей чоловік…

— Я вб’ю тебе, блондинчику, якщо звідти зникне бодай один мікрочіп, — мовила я спокійним, оксамитовим голосом, не зводячи з нього погляду. — Розплющу твоє гарне обличчя об ці ґрати.

Скай трохи нахилив голову. Звісно, він не зрозумів слів, але схоже отруйну інтонацію вловив миттєво.

— Ти з дивного світу, — тихо промовив він, стиснувши сферу в долоні.

— Бо я з майбутнього, здогадливий королю, — посмішка на моїх губах стала ще ширшою та соковитішою.

Він підвівся. На його обличчі не проглядалося й краплі страху — лише глибока, майже дослідницька цікавість. Сховавши картку у складках свого білосніжного плаща, він зробив крок назад у тінь коридору.

— Загадкова незнайомко... — кинув він наостанок із легким напівусміхом і повільно розчинився в темряві.

Загадкова незнайомка…

Саме так він мене називав.

Скай Старк був схожим на терплячого павука, який повільно й неквапливо обплітав свою здобич тонким павутинням. Він не нападав, не допитував із катуваннями й навіть не висував вимог. Він лише спостерігав.

Я відчувала його присутність шкірою. Щоразу, коли темрява в кутку коридору ставала густішою, я знала: він там. У самому кінці проходу, куди не досягало світло смолоскипів, чатував його хижий, пильний погляд. Він не промовив більше жодного слова, але цей мовчазний нагляд тиснув на психіку сильніше за будь-які погрози.

Згодом до моєї камери занесли цілий стос книжок. Усі — їхньою мовою. Я ліниво перегортала сторінки, не надто вчитуючись: вишуканий фоліант з етикету дворів, якісь історії та декілька дитячих абеток із малюнками для вивчення літер. Кумедно, але я бачила ці чужоземні знаки й розуміла їх. Мого розуму торкався якийсь химерний переклад. Дивна річ — ця магія.

Дні зливалися в суцільну сіру смугу.

Десятий день... тридцятий... шістдесятий.

Рівно два місяці в чотирьох стінах. Будь-хто на моєму місці вже збожеволів би від самотності й невідомості. Але я змусила себе взяти холодний розум у кулак і перетворила камеру на тренувальний табір, а в голові цілодобово шліфувала план втечі.

Їжа тут була підкреслено простою, але ситною — м'ясні бульйони, черствий хліб та каша в металевому посуді. Саме цей посуд і став моїм порятунком. Відбивши важку ручку від глибокої миски й загнувши краї металевого підноса, я змайструвала собі подобу щита й короткого леза. Щодня, до сьомого поту, я тренувала випади, блоки й розвороти. Метал дзвенів об кайдани, нагадуючи мені, хто я така і звідки прийшла.

Того ранку я почувалася особливо паршиво. Спробувала заплести коси, які два місяці просто обмотувала мотузкою, намагаючись розчесати руками сплутане волосся, але пасма перетворилися на суцільне жахіття. Я дратувалася, видихала прокляття й безнадійно плуталася у власній шевелюрі.

— Чортові коси... — пробурмотіла я під ніс.

А наступного ранку біля ґрат знову з’явився він. Король Старк.

Блондинчик стояв у своєму сліпучому вбранні, тримаючи в руках простий, але вишуканий дерев'яний гребінець. Без слів він просунув його крізь ґрати й поклав на підлогу.

Я підійшла, взяла гребінець і повільно провела ним по волоссю.

— Хотіла б я знати, навіщо ти слідкуєш за мною, — тихо мовила я, дивившись йому просто в очі. 

Скай не відповів. Натомість він легенько клацнув пальцями.

У той же момент важкі металеві кайдани на моїх зап'ястях розширилися, даючи рукам більшу свободу дій. Ланцюг ослабнув, і я нарешті змогла нормально закинути руки за голову та почати вправно заплітати тугу косу.

— Для чогось я потрібна тобі, — тихо хмикнула я. — Інакше б не грався зі мною… Цікаво як ти відреагуєш, коли мені загрожувати небезпека? Завершиш справу? Дозволиш вмерти?…

Його погляд повільно ковзнув до кутка камери, де лежала моя саморобна зброя — вигнутий піднос із прикріпленою ручкою та заточена металева пластина. Скай роздивлявся мої вироби без остраху. Здавалося, це його навіть розважало.

— Бачу, ти звикла тренуватися за будь-яких умов, — промовив він своїм оксамитовим, спокійним голосом.

Я застигла. Він не забрав зброю. Не покликав варту. Що за гру він веде? Чому дає мені засоби для нападу? Але якщо я не можу звідси вийти, то зроблю так щоб він мене випустив…

Закінчивши заплітати косу, я зафіксувала кінчик і підвела на нього погляд.

Скай зробив крок назад у тінь коридору, але перед тим, як остаточно зникнути, розвернувся й кинув через плече:

— Спи міцно, незнайомко. Скоро гра почнеться на моїх умовах. Залишилось лише дещо усунути…

Зміна варти відбулася без попередження. Замість старого сторожа біля ґрат з'явився новий охоронець — молодий, високий, із зухвалим виразом обличчя та темним волоссям. Його звали Каспер. Одягнений він був у білосніжному форму, але не з золотими вставками, а зі срібними.

Він поводився інакше. Каспер знущався з мене, але робив це боягузливо — тільки тоді, коли був упевнений, що Старка немає поблизу. Повітряний король мав дивну властивість заповнювати своєю важкою присутністю весь коридор, і коли цей тиск зникав, Каспер давав собі повну свободу.

Втім, я не залишалася в боргу. Я свідомо дратувала його, випробуючи межі його терпіння.

— Що, хлопче, господар пішов і тобі дозволили вилізти з будки? — знущально запитувала я, роздивляючись його крізь ґрати.