Розділ 2

Кайдани…

А ще кілька хвилин тому довкола буяв квітучий ліс, співали птахи й пахло свіжістю, а зараз я лежала на холодній, брудній кам’яній підлозі. Хоча можливо й пройшло кілька годин. Контраст виявився надто жорстоким. Замість сонця — темний бункер, замість аромату квітів — сморід вогкості й іржі.

А ще — кайдани.

Мене? У кайдани? А ви молодці, хлопці, оцінили небезпеку.

Сплутане волосся липло до очей. Зберися, Аделі.

Камера була з важкими залізними ґратами. Неподалік стояв охоронець — чоловік у поважному віці, вбраний у сліпучо-білу форму, аж очі виїдало від цієї чистоти. У руках він ліниво крутив зв'язку ключів, ніби навмисно дратуючи мене їхнім передзвоном.

Що в мене залишилося?

Босі ноги. Одяг. Обнишпорили мене, схоже, добряче. Я провела долонями по собі — кайдани гучно дзенькнули. Охоронець миттєво підвів погляд і зробив крок ближче.

Я вдала, що не звертаю на нього уваги, і знову опустила голову. І знову це бісове волосся! Скільки разів казала собі обстригти його. Потрібно заколоти пасма, але чим? Кайданами?

Хоча...

Я торкнулася застібки на куртці. Руками залізла під тканину й намацала те, що шукала. Почала витягати металеву кісточку з бюстгальтера. Для мого розміру від неї й так було мало користі, а ось зараз ця залізяка могла врятувати мені життя.

— Ти що там робиш? — грізний голос пролунав прямо над вухом.

— А ти не витріщайся, — фиркнула я.

Наступної миті ланцюг кайданів різко смикнувся. Охоронець просунув руку крізь ґрати й з силою потягнув мене на себе — так, що кофта тріснула й розстебнулася.

Я ледь утримала рівновагу. Побачивши його хижу посмішку та пазурі, що міцно стискали ланцюг, я різко навалилася всім тілом назад. Чоловік не очікував такого опору й з розгону припав обличчям до решітки. Смикати довелося з усіх сил — здоровило виявився нівроку. Не гаючи жодної секунди, я дістала заточену кісточку й приставила її прямо до його горла.

Він застиг. Якщо я зроблю все швидко, обійдеться майже без крові.

— Бісова дівка... — промимрив охоронець.

— Ти й уявлення не маєш, наскільки, — я замахнулася, але він встиг смикнутися вбік, тож загострене лезо лише глибоко штрикнуло його в щоку.

Чоловік заверещав, наче перелякана дівчинка.

— Теж мені, охоронець!

Він знову з люттю смикнув за кайдани, і цього разу я не втрималася — впала на підлогу. Обличчя опинилося прямо біля ґрат. Головне — розрахувати момент.

Охоронець притулився ближче, щоб схопити мене за волосся, але я діяла на випередження. Зачепила його за щиколотку й щосили потягнула на себе. Чоловік із гучним гуркотом впав.

Недарма з трьох років батько вишколював мене у бійцівських залах. Тіло в мене тендітне, але якщо знати, коли смикнути або коли вчасно вдати з себе беззахисну слабку дівчину — можна виграти не лише бій, а й життя.

Найжахливішим випробуванням виявилося розстебнути міцний ремінь на його поясі, поки він стогнав на підлозі. Але, на щастя, він лежав боком.

Я витягла важку зв'язку ключів і переможно посміхнулася:

— Це було навіть легше, ніж я думала.

А потім по спині знову пробіг мороз. І це був не страх. Кисень дійсно зникав із моїх легень.

Я гарячково перебирала ключі на важкому кільці, намагаючись підібрати потрібний. Чортів маг! Він десь поряд. Якби в цього старого охоронця була така сила, він застосував би її одразу. Отже, блондинчик десь за спиною — висмоктує з мене повітря і обплітає своєю павутиною.

Я встромляла один ключ за іншим. Та щоб тебе! Жоден не підходив. У очах уже починало темніти, а скроні розривало від пекельного тиску.

— Розумна дівчинка, — з глибокої тіні коридору повільно вийшов той, чиє обличчя я мала запам’ятати назавжди.

Він не вбив мене тоді в лісі, а кинув до в'язниці. Чому? Можливо, король не дозволив? Та мені було байдуже до його мотивів. Він схопив мене — а отже, сам прирік себе на неприємності.

Перед очима все остаточно розмивалося. 

— Там немає ключів від твоїх кайданів чи цих дверей, — спокійно мовив він, спостерігаючи за моїми марними спробами.

Я вдала, що не звертаю на нього уваги. Він блефує, Аделі. Натисни ще.

І раптом — клац.

Важкі ґрати моєї камери повільно відчинилися самі собою. Я підвела голову.

— Ніхто не може увійти сюди без мого дозволу. І ніхто не здатен випустити тебе, загадкова незнайомко…

Загадкова незнайомко... Він вимовив це так, наче це було щось заборонене. Щось, що його неймовірно дратувало.

Він оглянув мене, заледве затримавши погляд на розстебнутій куртці.

Чоловік повільно присів напроти. Я надто добре знала, на що здатна його магія. Це був маг із рисами обличчя прекрасного бога та силою самої смерті.

Не варто поспішати. Надам йому можливість виговоритися. Якщо він тут — значить, йому щось від мене потрібно.

— Хто ти? — запитав він.

Я мовчала, зберігаючи кам'яний вираз обличчя.

— Ти мене розумієш?

Дивне запитання, але я не подала жодного знаку. Лише повільно й зухвало розглядала його.

Він простягнув руку й торкнувся мого підборіддя. Я різко відвернулася, аж кайдани гучно дзенькнули.

— Чому ти не вбив мене одразу? — запитала я прямо, але блондинчик лише ледь помітно нахмурився.

Звісно, він не розумів ані слова.

— Краще б ти свого короля покликав, — продовжила я з отруйною посмішкою. — Чи у нього кишка виявилася затонка особисто прийти?

Для нього мої слова звучали як чужоземний набір звуків.

— Цікаво… — він розплився в легкій, небезпечній посмішці. — Я не розумію тебе, але не певен, що ти не розумієш мене.

Він торкнувся мого волосся і провів рукою по пасмах вниз, аж там де волосся спадало до стегон. 

У цю ж мить я стиснула ключі в кулаці й з усієї сили замамахнулася йому в щелепу. Удар із чимось у кулаці мав бути в кілька разів сильнішим і смертельнішим.

Але блондинчик навіть оком не кліпнув.

Моя рука з глухим стуком врізалася в невидиму, але тверду, як граніт, стіну з ущільненого повітря за міліметр від його щоки. Сила віддачі боляче вдарила в моє плече.