Розділ 1

Я — генеральська донька. Та, хто очолила місію зі знищення Срібної сили, яка утворилася під час занепаду нашої цивілізації.

Але я втекла з поля бою. 

Я намагалася приборкати кінець мого світу. Але з дивної срібної сили раптово з’явилися двоє. Дивні постаті, вбрані так, наче втекли з іншої епохи. Чоловік, який ледве дихав і був на межі смерті, та жінка. Її неймовірні очі я запам’ятала назавжди. Я мала б їх вбити. Збиралася це зробити. Але... не змогла.

Утім, вони все одно були приречені. Якщо не від моєї руки, то від кінця світу, або тієї химерної сірої сили.

Коли я повернулася по них, вони вже зникли. А далі стався вибух. Потужний, нищівний удар, що розірвав мій світ на шматки.

Я заховалася в тій самій магії, з якою ми боролися, — інстинктивно стрибнула в неї, аби просто захистити своє довбане життя.

І ось зараз я біжу лісом.

Надворі панувала геть інша погода. Співали птахи, повітря пахло цвітінням дерев. Якби мала час, я б замилувалася цією красою, адже не бачила нічого подібного раніше. Мій світ, відколи я себе пам'ятаю, нагадував суцільні руїни: жодної природи, лише хмарочоси, сірий метал і летючі машини.

Але дерева… які ж вони прекрасні.

Біля одного з них я зупинилася, спираючись на стовбур, щоб хоч трохи віддихатися.

Де я опинилася — я не мала найменшого уявлення.

— Іменем короля Ская Старка наказую зупинитися! — почула я гучний вигук. Голос звучав дивно, наче чужа мова, але я чомусь її розуміла.

— Мені до одного місця ваш король, — фиркнула у відповідь і схопила з землі важку гілку.

— Що вона говорить? — прошепотів один із них і різким, відпрацьованим рухом вибив палицю з моїх рук.

— Наказую вам зупинитися, леді!

— Яка я вам леді? — мене ледь не знудило. — Я генеральська донька, чорт забирай!

Я почала повільно відступати до найближчого дерева, гарячково шукаючи очима хоч якийсь захист, і водночас розглядала нападників. Десятеро чоловіків у дивній білій формі. Вони наближалися повільно, але нападати не поспішали. Перші були напоготові, а ті що ззаду вичікували. 

— Якою це мовою вона розмовляє? — запитав один, націлившись на мене чимось схожим на меч. В іншій його руці пульсувало біле сяйво.

— Що за одяг на ній? — спитав другий, відверто витріщаючись на мою чорну форму. — Хоча вигляд ефектний... — він повільно окинув поглядом мої вигини.

— Я тобі очі чайною ложкою видеру, якщо будеш так дивитися, — я зробила крок уперед, майже торкаючись шиєю вістря меча.

— Не розумію ані слова, але виглядає лютою, — він засміявся.

Я знову глянула на їхній одяг, зупинивши погляд на гербі, який бачила вперше в житті: вишитий золотом символ повітря.

Я не в своєму світі.

— Вона не з наших країв, — той, що тримав меч, стиснув руків'я міцніше.

Вони все ще вагалися. І мені це було тільки на руку. Я повільно підняла відкриті долоні.

— Хлопці, можливо, ви мене й не розумієте, але я не збираюся завдавати вам шкоди, — мій голос звучав спокійно й майже ласкаво.

Вони переглянулися. Я помахала руками й повільно провела ними вздовж тулуба, демонструючи, що беззбройна. Зброї й справді не було — її відкинуло геть, коли той дивний портал засмоктав мене. Єдиний шанс на порятунок ховався у моєму правому черевику.

— Бачите, нічого немає, — я торкнулася шиї, потім опустила долоні нижче.

Погляди чоловіків стежили за кожним рухом моїх рук.

— І тут порожньо…

Я торкнулася стегон і злегка розвернулася. Ледве стримала посмішку, побачивши їхні вирази облич. Чоловіки. Що з них візьмеш? У всіх світах думають одним і тим самим місцем.

Злегка розставивши ноги, я почала повільно нахилятися. Меч одного з вартівників опускався слідом за моїми долонями.

Дійшовши до черевиків, я зняла лівий і демонстративно його потрусила. Потім дійшла черга до правого. Обережно зануривши пальці всередину, я намацала знайоме холодне лезо. Притиснула його до внутрішнього боку халяви, перевернула черевик і так само повільно потрусила.

— Бачите? Нічого немає, — промовила м'яко, роблячи вигляд, що збираюся відкинути вбік порожнє взуття.

— Вона беззбройна, — меч остаточно опустився. — Здається, вона хоче здатися.

Його фатальною помилкою було те, що він відвів погляд.

Я різко вихопила ніж із черевика й одним точним кидком кинула йому в плече. Його меч зі дзвоном упав на траву. Я миттєво підхопила зброю й наставила вістря йому на горло:

— Здатися? Кумедні ви хлопці.

А далі вони вже не гаяли ані секунди — одночасно вихопили мечі. Та я діяла на випередження: закрутила вибитий меч по дузі й кинула в їхній бік. Лезо пройшлося боком по двох найближчих воїнах, відправляючи їх на землю.

Залишилося семеро.

Я не стала чекати, поки вони оговтаються, і просто пустилася бігти. Позаду лунала добірна лайка.

Вони бігли слідом, але я була швидшою. Навіть босоніж я рухалася лісом легше й спритніше за цих важких воїнів у білих обладунках.

Мій мозок гарячково вираховував траєкторію. Стрибок, розворот — і я жбурнула важку суху гілку прямо в обличчя першому. Поки той засліплено заточився, я підсікла ноги другому, і він із гучним тріском впав на землю. Третього я заманила під низьку соснову гілку й з усієї сили штовхнула на нього стовбур — кремезний чоловік із гучним стогоном вибув із гри.

— Ви що, серйозно?! — знущально вигукнула я через плече. — Це все, на що здатна варта вашого короля?

Я лише засміялася, відчуваючи знайомий азарт погоні. Але радість тривала недовго.

— Ну досить вже цих ігор, — пролунав глибокий, спокійний голос десь позаду.

Наступної ж миті земля під ногами просто зникла. Повітря навколо мене ущільнилося, перетворившись на невидимі, але міцні лещата. Мене різко підкинуло догори й перевернуло головою донизу.

Я заборсалася, намагаючись намацати бодай якусь опору, але довкола була лише порожнеча. Моя світла коса розпалася, волосся звисло донизу, а кров припливла до обличчя.

Повільними, впевненими кроками до мене підійшов чоловік. Я запам'ятала його ще там, на галявині. Він стояв найдалі за всіх і за весь цей час не зронив жодного слова — лише уважно, хижо спостерігав за кожним моїм рухом.