8 (2)

Друг миттю спохмурнів, і я зрозумів, що хороших новин від нього сьогодні не почую.

– Чари специфічні. Ймовірно, задіяна магія природи, схожа на дріадську. Може, й імітована, але я не беруся стверджувати. Я хочу ще показати те, що мені вдалось зберегти, батькові, він краще тямить в магії. Можливо, дасть підказку.

– Не уявляю, нащо б Леандра знадобилась якійсь дріаді, – я навіть не знав, чи є в Фаргоссі носії подібного дару.

– Ти ж розумієш, що це могло бути замовлення. Сплели прокляття, яке не вкаже на жодну людину з твого оточення, бо не хотіли надмірних підозр.

– Розумію, – я мало не заскреготів зубами, – але потрібно знайти, хто це зробив. Бодай зрозуміти, північ чи південь!

– Я поговорю з батьком, обіцяю. Можливо, в нього будуть думки, як так сталось. Однак, аби все з’ясувати, знадобиться час. Якщо вийдемо на виконавця, вдасться відшукати і замовника.

– Ти в це віриш?

– Чесно? – зітхнув Давет. – Ні, не вірю. На жаль. Я прожив всю свою юність при дворі, і, попри те, що влада батька не підлягає сумнівам, навіть довкола нього плетуть такі інтриги, що іноді неможливо розплести всі ці вузли. Що ж говорити про нестабільне правління у Фаргоссі?

Я кивнув.

Якщо чесно, мене більше лякала думка, що це хтось з північан. Я звик вважати своїх співвітчизників чесними, благородними людьми, простішими і водночас світлішими за вельмож Фаргоссу. Однак зараз, коли Холодні Гори вперше опинилися перед звабою великої влади, все могло змінитися, дуже стрімко і дуже сильно.

– Ти впораєшся, – Давет стиснув моє передпліччя. – А тепер йди, на тебе чекає син.

Цього разу я вже не став затримуватися, відчинив двері і зазирнув до дитячої. Малий сидів на підлозі і зосереджено розставляв дерев’яних солдатиків.

– Тату! – радісно підскочив він, побачивши мене, і потупав маленькими ніжками. Я розплився в усмішці, коли Сіверт міцно вчепився пальцями в штанину і підстрибнув, вимагаючи взяти його на руки.

– Вовченятку, – я підхопив сина і всадив на згин ліктя. – Як ти, не надто заскучав?

– Алекта навчає мене грати в солдатиків.

– Он воно що!

– Але тут неправильні фігурки. Я сказав, що треба фігурка короля-вовка, а тут є тільки людські і драконячі. Тату, ти витешеш мені вовка?

– Звісно, – я поцілував Сіверта в маківку. – Я зроблю великого-великого вовка, а поруч з ним маленьке, але дуже сміливе вовченя.

Сіверт радісно заплескав в долоні.

– Тату, а коли я перекинуся?

Цим питанням він діймав мене, ще коли був зовсім крихіткою. Я багато пояснював синові, що магія перевертнів нестабільна, і гарантій, що вона спрацює, нема жодних, але хлопчик все одно був впевнений, що повинен стати вовком.

«Як тато», тобто як я.

– Ще нескоро, Сіверте. Ми ж говорили, що перше перетворення зазвичай стається в доволі дорослому віці.

– Але я хочу швидше!

– Швидше не вийде, тому що духи повинні визначити, що ти готовий. Що ти не застрягнеш у звіриній подобі назавжди.

Сіверт притиснувся до мене.

– Як мама? Вона прилітала совою. Я бачив, як вона билась об вікна, намагаючись дістатись сюди, але Алекта її не пустила.

Я напружився.

– Алекто?

– Сюди справді прилітала сова, – кивнула ельфійка, підводячись з підлоги, – і я справді не впустила її всередину. Вона біла, однак це не Гретте. Просто тварина. Можливо, заблукала, або хтось підіслав, я не була певна.

Алекта гарно відчувала тварин. Будь-яка інша нянька могла б піддатися спокусі, впустити птаху всередину, і хтозна, чим би це все скінчилось для Давета.

Я радів, що вона не дозволила статися нічому поганому.

– Не кожна біла сова – це чиясь душа, Давете, – зрештою м’яко проговорив я. – Твоя мама може приходити до тебе уві сні, проте навряд чи вона зуміє прилетіти наяву. Мені шкода, але такі чари їй недоступні.

– Але я думав, що вона мене впізнала…

– Сіверте, твоя мама дивиться на тебе з далекої країни духів і дуже пишається тобою, – прошепотів я. – Вона знає, що ти хоробрий хлопчик і дуже її любиш. Їй болить, що хтось намагається скористатися знанням про те, що дух її втілювався у сові, та стукається у твоє вікно. Ти обіцяєш мені не відчиняти жодній сові, окрім сови зі сну?

– Обіцяю, – посумнішав Сіверт.

– Ти молодець, – я поцілував його у маківку. – Скажи, Сіверте… – тепер просити про таке було ще складніше, я почувався зрадником, але витиснув з себе. – Ти погодишся побачитися зараз з Леандрою?