7 (4)

Я уже не дивувалась, що у Йоганнеса виникають такі питання. Натомість сказала:

– Оголошення про заручини і, власне, вони самі для королівської родини можуть бути двома різними урочистими подіями або одною. Оскільки мова йде про союз політичний, варто розділяти подію на дві половини. Спочатку – повідомлення про те, що ми, власне кажучи, збираємось заручитися, а потім бал, на який буде запрошено аристократію та духовенство…

– Як же складно, духи, – простогнав Йоганнес. – І скільки часу це повинно займати?

– Залежить від випадку, – похитала головою я. – Проте для підготовки до балу знадобиться щонайменше кілька тижнів.

– І чимало грошей.

– Так.

– Які могли піти на те, щоб прогодувати населення.

– Теж так, – підтвердила я. – Правила Півдня можуть здаватися незрозумілими або навіть жорстокими, проте без цього ніяк. Ми звикли до такого життя і навряд чи погодимось легко та просто зламати традицію. Люди протестуватимуть, не отримавши бажаного та звичного.

Йоганнес скривився. Було помітно, що він не радіє почутому і з задоволенням би змінив ці правила, скасував усі торжества.

– Гаразд, – здався він. – Отже, я маю оголосити зібрання десь у палаці, повідомити про наші заручини публічно… Разом з тобою?

– Це можливо, однак король може зробити оголошення і інакше. Розіслати, наприклад, всім листи, аби країна вже починала святкувати…

– Добре. Це кращий варіант.

– Однак саме святкування він не скасує.

Білий Вовк зітхнув.

– Північани ніколи не звикнуть до тисяч південних правил та умовностей, – промурмотів він. – Але гаразд. Використаємо цей бал для того, щоб продемонструвати, як переплітаються наші культури, скільки між нами є спільного і як мало відмінного.

– Добре, – всміхнулась я. – Це гарна ідея. Ми могли б разом спробувати продумати деталі.

– Тоді залишається ще одне. Перш ніж ми оголосимо про заручини… Офіційно, перш ніж я розішлю ці листи, ми маємо пояснити все тому, хто… Не знаю поки, як зреагує на новину.

Я завмерла, підозрюючи, про кого може йти мова. Навіть затримала дихання.

– Того, – провадив далі Йоганнес, – хто втратив на цій війні дещо більше, ніж просто королеву, і чия думка… Може змусити мене змінити своє рішення. Того, кого я повинен берегти понад усяку ціну.

Він все ніяк не міг видихнути останнє, найважливіше слово, тому, набравшись сміливості, це зробила я.

– Твого сина.

– Так, – кивнув Йоганнес. – Моє Вовченя, Сіверт, повинен прийняти тебе не просто як південну принцесу, а як мою майбутню дружину. Ви вже бачились з ним, але я хочу влаштувати ближче знайомство. Аби ви провели разом час.

– Це точно не завдасть йому ще більше болю? Я не знаю, як пояснити дитині, що таке фіктивний шлюб, і…

– А ти впевнена, що цей шлюб буде фіктивним?

Я затнулась і здивовано глянула на Йоганнеса. Відчула, як там, де він торкався мого ліктя, зароджується осередок жару, і він розтікається всім тілом.

Справжній шлюб? Йоганнес не лякав мене, я не вважала його варваром, проте знала, що між нами дуже багато болю.

– Я не відмовлю моєму королю, – тихо промовила я, – якщо він бажатиме більшого.

– Це має бути не лише моє бажання, а наше спільне. Я, Леандро, не наполягатиму ні на чому, і знаю, що зараз про це рано говорити. Проте моє серце зараз вільне, попри увесь біль. А твоє? Якщо є хтось, хто займає твої думки, я б хотіла почути про це зараз.

– Хтось, хто…

– Твій коханий.

– О, – я хитнула головою. – Ні. Нема нікого, кому я бодай щось би обіцяла, і нікого, від кого хотіла б отримати такі обіцянки. Єдиний чоловік, до якого я була прихильна, загинув на війні, тож… Але навіть там не йшлося про заручини. Це було просто захоплення, якому не варто надавати аж таке значення, – я навіть не згадувала про нього, тільки зараз сказала – і миттю відчула глухий біль.

– Тоді я хочу, щоб ми сказали Сіверту, що поки станемо союзом, але колись цей політичний союз може перетворитись на спільне майбутнє пари. Якщо ти не проти.

– Не проти, – відказала я. – Думаю, так буде правильно.

– Я влаштую для вас зустріч найближчими днями. І я теж там буду, – Йоганнес обережно повернув мене до себе. – Я сподіваюсь, що у нас все вийде, Леандро.

В його очах плескався сум. Я знала, що у моїх теж. Ми були заручниками ситуації, дарма, що він король, і лише я тут полонянка.

Чоловік стиснув мої долоні міцно-міцно.

– Ми впораємось, – прошепотів він.

– Ми впораємось, – луною озвалась я.

– Ходімо. Потрібно тебе зігріти.

Мої долоні справді були холодними. Але від близькості Йоганнеса я відчувала тепло, якому не могла дати назви, і воно втішало мене.