7 (3)

Йоганнес заявив це так безапеляційно, що мені навіть стало не по собі. Він, напевне, правий, і говорить все так, як мусить, проте зрозуміти їх північну культуру і всю ту пережиту жорстокість досі було надзвичайно важко.

– Я знаю про такі кристали, – обережно почала я, – проте ми створюємо їх інакше, наповнюючи драконячим полум’ям. Для того, щоб творити таку магію, не потрібно нікого вбивати. Тому ми знаходимо спільну мову з нашими драконами.

Йоганнес уважно слухав, і я, надихнувшись цим, провадила далі:

– Якщо приручити драконів та привчити їх до людей, то вони не нападатимуть на поселення і не поїдатимуть їх мешканців…

– Кого ж вони тоді їстимуть? – гірко всміхнувся Йоганнес. – Ми найлегша і найкрупніша здобич, це ж не заєць.

– Тварин, звісно ж. Ми спеціально розводимо корів і відвозимо їх на драконячі пасовиська, і не тільки. А ще вони люблять салати… – я затнулась. – Ну тобто, звісно, я мала на увазі спеціальні дерева, але вони сприймають це за салат.

Цього разу Йоганнес подарував мені погляд, якого заслуговувала б справжня божевільна.

– Північ не може прокормити навіть людей. А як би ми годували драконів? Корова, що віддана дракону – це безліч сімей без їжі.

Я зніяковіла. Треба було подумати про це, поки розповідала щасливу казку про те, як можна знайти мир з драконами. А я навіть не замислилась!..

– Ну, тепер у вас є південь, – промурмотіла я. – А дракони вміють допомагати землі, і…

– О, Леандро, – Йоганнес хитнув головою і підійшов ближче до річки. Я рушила слідом за ним, не бажаючи пропустити жодне слово. – У нас нема тих, хто здатен говорити з драконами. Коли тут, на півдні, стане спокійніше, я зможу відвезти тебе на північ, і ти спробуєш завести з ними розмову. Тільки домовимось одразу, якщо нічого не вийде, не зможеш приручити – ти не ризикуватимеш собою заради життя кровожерливої тварюки.

Я хотіла запротестувати, сказати, що він надто поганої думки про драконів, але згадала слова про спалені села і прикусила язик.

Не варто говорити нічого, доки не зрозумію, з ким маю справу. Необережні слова іноді ранять сильніше, ніж це зробив би ніж.

– Я не проти, якщо ти зможеш створити заміну кристалам з драконячої крові. Але люди для мене важливіші за драконів. Давет не зміг переконати мене, бо він не мав можливості їх спиняти. Відганяти – так, але він у нас один, а кланів багато.

– Добре, – погодилась я. – Але ми спробуємо.

– Якщо тобі вдасться – добре, – згодився він. – Кожен дракон, на якого доводиться полювати – це завжди загиблі мисливці. Я не хочу такого.

Ми деякий час мовчали. Потім Йоганнес рушив вздовж берега, тримаючи мене за руку, аби не впала. Я милувалась краєвидами, але уважно ловила кожнісіньке сказане ним слово.

– Зараз, Леандро, важливіші проблеми на Півдні. Я вже говорив і готовий повторити тисячу разів, що не хочу влаштовувати тут терор і не збираюся змушувати південь жити за зразком півночі. Але я не знаю вас настільки добре і не розумію. Мені потрібні помічники. Навіть зараз, я й оком змигнути не встиг, як поповзли чутки…

– Які? – насторожилась я. – Про… Заручини?

Йоганнес зиркнув на мене.

– Так. Про заручини або про те, що може бути між нами, якщо заручин не буде. Мене уже двічі запитували про осоромлену принцесу. Чому?

– О, – я розсміялась. – Це дуже просто. Я без супроводу бачусь з чоловіком, що не є ані братом мені, ані батьком, ані законною парою. От вони і пліткують.

– Що в цьому такого?

Я зашарілась.

– Жінка, що лишається наодинці з чоловіком… Може мати з ним щось більше за просту розмову, а це – сором до шлюбу. Хто потім візьме її заміж? Так, я полонянка, проте…

Чоловік глухо розсміявся.

– Скільки нюансів, – буркнув він. – І все для того, аби навішати на суспільство ще більше дурнуватих обмежень, яких насправді точно не слід дотримуватися.

– Ми звикли до такого життя.

– Ми ні.

– І все ж, чутки будуть. Хіба що щось їх припинить.

– Так, – Йоганнес кивнув. – Нам потрібно оголосити про наші заручини для всіх, не лише для голів кланів. І ти повинна розповісти мені, як це правильно робиться.