7 (2)

Я була впевнена, що Йоганнес поведе мене до закритого палацового саду, куди часто лорди любили приходити взимку. Однак він порушив традицію і натомість повів мене до міста. Маскувальні чари, виплетені невідомим мені магом, ховали від сторонніх поглядів, і ми йшли, насолоджуючись шумом людей.

Білий Вовк провів мене через розквартировані війська, а потім вказав на торгові ряди. Місцеві мешканці весело перегукувались, перемовлялися одне з одним, якісь північани загравали до південних дівчат. Народ веселився.

Я з подивом зрозуміла, що між людьми уже нема колишнього страху, того самого, що раніше стискав груди, мучив, завдавав болю. Все так різко змінилося…

Вони поладнали.

Так, південці все ще перелякано косилися на північан, і два народи обходили одне одного. Проте тоненька ниточка зв’язку тягнулась від одних до інших, сплітала їх у міцний джгут.

Мине час, і Північ та Південь стане одним цілим. Це все-тки стане правдою. Я повірити не могла власним очам.

Тим часом Йоганнес подолав ще кілька шумних вулиць і вивів мене до річки, що перетинала Естрею. Ми спустилися до берега, і він з усмішкою вказав на кригу.

– Вона взялась міцно. Хоч і треба зберігати обережність, та сніг можна змести і влаштувати ковзанку. Недалеко від берега, аби люди не провалились під воду. У нас в Холодних Горах є озера, і ми часто розважаємось там, коли стає зовсім холодно.

– В такому жорстокому краї? Ви… Катаєтеся на ковзанах? – здивувалась я, відчуваючи, як в грудях поступово розгорається щось приємно-тепле. – Але… Чому?

– Чому катаємося? Бо це весело.

– Веселощі серед хижих звірів, у холоді, коли будь-якої миті може настигнути буря? В голоді?

– Так, – кивнув Йоганнес. – Тому що понад усе важливо зберегти бажання жити. Непереборне, безмежне, таке, аби в грудях все буквально співало. Цю радість, що дозволяє відростити крила за спиною. Ми боїмося зими, бо вона принесе багато нещастя, але і змушуємо себе полюбити її. Серце, наповнене ненавистю, ніколи не зможе пізнати щастя.

– Як воно – бути щасливим у часі, якого боїшся?

– Так само, як і у будь-який інший час, і складно, і дуже просто. Ти ж маєш справу з драконами. А більшість північан, особливо тих, хто не має серед знайомців вершника, як-от Давета, нізащо б не зважився на таке.

– Дракони не страшні, – я хитнула головою.

– О, – Йоганнес розсміявся. – В Холодних Горах, як ти, можливо, знаєш, а може, і ні, водяться дракони. Колись їх було дуже багато, зараз, на щастя, вже менше. Проте ніхто з наших кланів не має духу дракона, ми не пов’язуємося з ними парами, як це роблять саорці. Натомість ми полюємо на них, намагаючись відвоювати для себе тепло, а вони полюють на нас, здобуваючи їжу в холодному, незалежному краї. Можливо, зараз це припиниться нарешті.

– Ти стикався з драконом?

Мені досі було важко говорити з королем іншої держави просто, навіть фамільярно, проте Йоганнес ніби спеціально підштовхував до цього, тому я корилась. Буде добре, якщо ми достатньо зблизимося з ним і нарешті перестанемо почуватися чужинцями.

– Перше моє полювання скінчилось шрамами, – відказав Йоганнес, – і тим, що мене два дні викопували з-під завалів. Так я навчився перекидатися на вовка. Потім я… Довів свою силу і зміг тати спадкоємцем клану. А згодом привів справжнього дракона і його вершника. Однак навіть Давет і його дракон визнають, що наші, місцеві – це небезпечні, жорстокі потвори, від яких потрібно триматися подалі. Зараз я вже здатен стояти поруч з живим драконом і не труситися, але мені все одно в кошмарах приходить марево про драконячі кігті та гуркіт обвалу.

Я здригнулась, фантазія вже встигла намалювати цю жахливу картину. Проте все одно не могла не сказати:

– Їх приручати потрібно, а не полювати на них. Дракони не швидко, але адаптуються все-таки до людської близькості.

– Адаптуються, – погодився Йоганнес. – Однак їх багато і вони небезпечні, а наші духи проти того, щоб ми отруювали себе таким зв’язком. Духи несуть в собі життя. В драконах багато смерті… Однак ти до них, здається, звикла?

Я всміхнулась, пригадуючи.

– Вперше я опинилась в драконячому гнізді, коли мені було сім. Там їх виявилось троє: мама-дракониця і два маленьких драконятка… Зовсім дрібні. Трошки більші за корову розміром. Вони були дуже милі та хотіли гратися.

Йоганнес здригнувся.

– Ваші, напевне, лютіші.

– О, так, – нервово розсміявся він. – Гратися? Вони палять села, ось їх розвага. А ми з їх крові створюємо кристали для обігріву. І драконів це розлючує. Тому вони прилітають знову…

– Але хіба це варто ризику?

– Тепла зима для мого народу завжди коштує ризику. Тепла та сита.