6 (4)

Запанувала тиша. Я відчував важкий страх Леандри, що розтікався довкола, і не знав, чи зможу дібрати правильні слова, аби втішити її.

– Я хочу, аби мій народ жив, а не щоб твій помирав, – я нарешті виштовхнув з себе ці слова та підійшов ближче.

– Сподіваюсь, що їх життя вдасться сумістити, – Леандра здригнулась. – Щоб нікому не було погано. Бодай відносно. Я розумію, що це буде складно, що ви ненавидітимете нас, і це, ймовірно, буде взаємно. Проте варто спробувати пройти цей шлях.

– Так. Я бачу, що про Північ було сказано багато брехні. Ти ж навіть не знала, чому почалась війна. Однак… Все одно не зважилась.

– Застосувати дар?

– Так.

Леандра трохи помовчала. Я спробував обережно взяти її за руку, і дівчина відгукнулась на доторк, стиснула мої пальці.

– Батько показував мені документи, – почала вона. – Напевне, вони і збереглись десь. Він сказав, що ви кинули йому ультиматум, або безкоштовне зерно, або земля. Він запевнив мене, що апетити півночі наростають з кожним роком, і вимоги дійшли вже до тієї межі, що ми не можемо їх задовольнити, або страждатиме уже наш народ від нестачі їжі.

Який же покидьок. Я заскреготів зубами, ледь стримуючи вовчу сутність, що рвалась на свободу, аби розповісти, показати, як же воно було насправді.

– Коли ж батько надав вам ці аргументи, за його словами, ви сказали, що зможете правити його землями краще за нього, і, звісно, він уже не міг того стерпіти. Він стверджував, що ми слабнемо, і у нас є шанс на останній удар. Бо драконячих магів не вистачає. Я єдина народилась в своєму поколінні та досі не мала дітей.

– Ти ж геть юна!

– Так, але це не мало значення. Навіть якби я вже стала матір’ю, не немовля ж нестиме в собі силу. Драконячий дар справді гасне. Багато драконів шукають собі вершників. Вони перестали цінувати самотність, як раніше. Проте батько не хотів змінювати підхід. Тому що…

– Так дар був в руках королівської родини.

– Так. І мова ж йшла не про одного дракона.

Це я теж розумів. Нікандро хотів влади і сили. Він розумів, що не зможе завоювати більше жодних земель, окрім хіба що Півночі, і прагнув до розширення – всюди, де тільки міг. Його жадібність тягнулась до Холодних Гір, але чи знайшла б там межу?

– Нащо він стільки брехав? Рано чи пізно ти все одно мусила б зіштовхнутись з правдою. Якщо хто і слабшав, то це північ. Він так задер ціни на зерно… А потім взагалі заборонив поставки. Північ багата на метал, але у нас майже нема родючих земель. І полювати доводиться обмежено, бо так можна винищити усіх тварин, і потім ми не матимемо їжі зовсім. Єдині дороги, через які ми могли стабільно отримувати зерно, йшли через ваші землі. Ми й так були у Фаргоссу в полоні.

Леандра кивнула. Вона знов і знов тягнулась до нашийника і мовчала, слухаючи мене.

– Колись ми існували мирно, хоч і залежали від вас. Знаходили домовленості, що підходили обом сторонам. Але твій батько був жорстокішим за всіх попередників. Я мав лише два варіанти, або взяти силою те, що мені потрібно, або дивитися, як вмирає мій народ. Це єдина причина, чому я пішов на цю війну.

Леандра глитнула.

– Якщо маг, що володіє драконами, ненавидить ворога, дракони теж його ненавидять, – прошепотіла вона. – Драконячі вершники переймають думки дракона, але ми, заклиначі, віддаємо драконам свої думки. Ось чому батько так боровся за мене. Заклинач середньої сили підіймає в повітря два-три дракона. Я – цілий клин. Шість-сім, можливо, і більше. Цього вистачило би, особливо якби… Якби я думала про вас те, що думала. Батько не збирався програвати. Він знав, що я можу зробити так, щоб я боролась до останнього. Щоб і дракони полювали на вас, щоб випустили стільки полум’я, що навіть згасли самі. 

– Дякую, – прошепотів я. – Дякую, що ти розповіла. Дякую, що ти цього не зробила.

– Я не могла. Полум’я не палить вибірково, а на війні не можна відділити своїх від чужих. Ви бились не на нейтральних землях, а під столицею, і все сталось так швидко, і… Я подумала, якщо люди виживуть, то вони страждатимуть. Але якщо я зроблю те, чого просить батько, вони не з можуть вижити.

Ми мовчали, просто дивлячись одне одному в очі. Леандрі було боляче, я це відчував, але не знав, як їй допомогти.

Зрештою потягнувся до нашийника.

– Ти хочеш свободи?

– Свободи мого дару? – вона здригнулась. – Ні.

– Чому ні?

– Тому що мій дар – надто велика зваба. Я згодна носити цей нашийник і далі, бо так мною ніхто не може скористатися. А зняти його під силу лише королю. Нехай краще буде так. Можливо, потім. Проте зараз я бодай безпечна.

Я кивнув.

– Добре. Я розумію. Поки що ми його залишимо. Але я все ще вірю в наш союз.

Не знаю, вірила Леандра чи ні, але вона слабко всміхнулась мені і стиснула долоню, і я повірив, що ми будемо боротися й надалі, плечем до плеча, разом. Поки не переможемо недовіру і тінь короля Нікандро, що досі висіла над обома країнами.