6 (3)

Про те, щоб підозрювати друга, не йшлося. Я мало кому довіряв в житті, лише Давету, Алекті, Гретте і своїй родині.

І вовченяті, звісно, але мій Сіверт точно ще замалий, аби розповідати йому про такі речі.

– Ні, я не задумувався про це.

– Легер та Саор допомогли нам, – кивнув Вебйорн, – і поки що не попросили за це плати. Як на мене, уже сам факт того – підозрілий.

Я кивнув, попри те, що насправді так не думав. Нехай Рись думає, що зміг посіяти в мені сумніви. Крім того, зерно підозр справді проростало в серці.

Тільки підживлювалось воно словами Вебйорна, але не так, як він прагнув та планував. Бо тепер я і на нього дивився з підозрою, хоч і намагався не подавати виду.

– Я поговорю з Даветом і спробую з’ясувати більше деталей. А ти поки простеж за Сваргом, – попросив я. – Не хочу, аби він наробив дурниць. Сови мудрі, але не тоді, коли йдеться про своїх. Захищаючи гніздо, вони здатні на багато дурниць.

– То є правда. Я простежу. А ти бережи себе, Йоганнесе.

– Берегтиму.

Я дочекався, доки Вебйорн піде, а тоді сам вирушив на пошуки Давета. Знайшовши друга і переконавшись, що нас ніхто не може підслуховувати, переказав слово в слово все, що почув від Вебйорна.

– Він багато знає про драконячий дар, – спохмурнів друг. – Дуже багато. Більше, аніж я очікував. Звідки? Мені здавалось, північани в драконах тямлять мало.

– Не маю відповіді, друже.

– А підозрюєш мене? – Давет ледь помітно всміхнувся.

– Тебе? Ні. Його Сонцесяйність, Імператор Людвіг, міг би піти на якісь інтриги, – неохоче озвався я, – проте ти і твій батько – не такі. Ваші серця сповнені любові. Давете, ти мій близький друг, найближчий з усіх, і я не винитиму тебе в такому, хто б що мені не говорив. Прошу лише бути уважним.

– Я постараюсь, – кивнув Давет. – І придивлюсь до Вебйорна. Ти ж хочеш, аби я простежив за ним, правильно?

– Так.

– Все буде зроблено. Не хвилюйся. І стосовно дару Леандри я спробую дізнатися більше. Спитаю батька, раптом йому щось відомо. Адже він був колись вершником…

– Дякую, – прошепотів я. – Ти єдиний, кому я можу довіряти. Ну, і Алекті, звісно.

– Тримайся, – поплескав мене по плечу Давет. – Ми з усім впораємось. Політика – складна штука, але коли це ми здавалися перед труднощами, правда?

Ніколи. Це єдине, що зараз втішало мене. Тож я видихнув, сподіваючись, що справді витримаю усі випробування, що були попереду, і рушив до Леандри.

Розмова з нею теж видасться нелегкою. Вона мусила б розповісти мені про свій дар раніше. Злякалась? Можу зрозуміти, однак важко будувати союз на недовірі, коли ніхто не розповідає нічого іншому. Це зазвичай закінчується крахом.

Я піднявся у вежу до Леандри та постукав у двері. Коли вона озвалась і дозволила зайти, відчинив засув і обережно штовхнув двері.

Дівчина сиділа в кріслі. Вона вже перевдяглась в просту сукню, зняла прикраси. Каблучки, всипані сапфірами, виблискували на столі. Єдиною прикрасою лишався нашийник, який Леандра більше не приховувала за стрічкою.

Спочатку він виглядав доволі страшно, та, насотуючись магією, адаптувався до зовнішності дівчини. Тепер це була тонка стрічка, що звивалась довкола шиї.

– Він не тисне? – спитав я, сам не знаючи, нащо задаю таке дурне питання.

Дівчина потягнулась до шиї і заперечно хитнула головою.

– Ні. Зручний, – вона гмикнула і опустила голову. – Я мусила розповісти про дар одразу, так?

– Мусила, – кивнув я. – Але не розповіла.

– Не приходилося до слова.

– Твій батько намагався скористатися цією магією, правильно?

– Так, – підтвердила Леандра. – Спалити… – вона затнулась. – Це було небезпекою для всіх. Я відмовилась тоді і відмовилась би зараз. Той, хто володіє драконами, володіє світом, так казав тато. Він завжди був невдоволений тим, як пов’язують драконів в Легері, в Саорі, в ельфійських лісах. Ми шукали інший шлях. Вершників так і не отримали. Можливо, саме це і скінчилось для нас крахом.

– Я радий, що ви не мали драконів, – не втримався я. – Інакше це коштувало б занадто дорого.

– Так. Я теж рада, – Леандра опустила очі. – Я не маю досвіду війни і не знаю, як буває після них. Я знала лише, що кожна південка до втрати свідомості боїться північан. Багато з них втратили чоловіків, братів, батьків… Захист. Батько говорив мені, що я врятую людей. Що дракон не так страшний, як ворожа навала. Проте я знала головне: люди хочуть жити. Мій народ. Він прагне врятуватися, а не перемогти понад всяку ціну. І я боялась говорити про свій дар, бо, Йоганнесе, не хотіла, аби Північ теж спробувала використати його собі на користь. Але ти казав, що хочеш моєї допомоги, аби ми зробили перехід між народами м’якше. Я зроблю все, що в моїх силах, аби це сталось, і все зроблю заради свого народу. Все. Якщо заради цього треба відмовитися від дару, я готова. Але якщо треба його застосувати…