6 (1)

Йоганнес

Я відпустив Леандру, залишив її наодинці, проте думки про неї не залишили мене самого. Та, що може керувати драконами…

Легендарний і небезпечний дар. Ми усвідомлювали, що король Нікандро втратив його, але сподівались, що це сталось не через спадкування.

Я повернувся до голів кланів, знаючи, що мушу продовжити розмову, і відчув на собі підозрілі погляди.

– Ти збожеволів, – відрізав Сварг, коли я опустився у своє крісло. – Я не казатиму про пам’ять Гретте, очевидно, що ти її не зберігатимеш…

– Зараз йдеться не про пам’ять і не про кохання, а про формальний шлюб, – відрізав я. – В коханні я Леандрі не клянуся.

– Це не має значення! Ти збираєшся захистити її своїм статусом, своїм титулом, просто своєю присутністю!

– Тому що нам потрібен мир.

– Нам потрібна безпека. Перемога! – Сварг нервово сіпнувся і витріщився на мене, ніби я пропонував залишити всю країну на поталу південцям. – А ти довіряєш якомусь дівчиську…

– Я не довіряю. Я намагаюсь побудувати союз.

– З тією, що мовитиме до драконів!

– А що ти пропонуєш? – я підвівся. – Що, Сваргу?

– Страту!

– Так? – я осміхнувся. – Яка чудова ідея. А як ми пояснимо це всьому Півдню? Вона в полоні. За що нам її страчувати?

– Вона небезпечна, – промовив голова клану Ведмедя. – Уже за це ми могли би позбавити її життя. Південці знищували наших полонених, щойно відчували в них бодай краплю сили. Ти міг би подати це як особисту помсту…

Звісно. Ризикнути своїм іменем і сказати, що Йоганнес Вітварг – варвар, що мислить лише помстою, тому позбавить життя принцесу, яку до цього взяв в полон.

Можливо, після цього південь збунтується, але клани знайдуть спосіб його переконати, просто посадивши на місце Йоганнеса нового короля. Дуже вдала ідея.

Як шкода, що він  – тобто я – не планує її поділяти.

– Ні, – відрізав я. – Ніякої особистої помсти не буде. Війна скінчилась, і тепер ми судимо всіх за законами мирного часу. Я не дозволю собі першому пролити кров. Крім того, якщо союз з Леандрою виявиться вдалим, ми від цього виграємо.

– Ми – це хто? – вигнув брови Сварг. – Сови нічого не виграють. Особливо якщо ти забажаєш посадити на трон вашого спільного спадкоємця. А ти забажаєш, Йоганнесе. Сіверт залишиться без престолу. Думаєш, він так само, як твій друг, захоче вступитися молодшому синові всім Півднем? Давет Антіріс не став брати Саор в свої руки, думаєш, дитина, що носить кров Гретте, чинитиме так само?

Про це я не замислювався. Моя любов до Вовченяти була безумовною і безкрайньою. Моєму синові мало дістатися все найкраще.

Все, чого він забажає.

– Ми не зачали жодної дитини, – нагадав я похмуро, – але, що б не сталося, я впевнений, ти не забув, що на Півночі очільником стає не той, хто старший, а той, хто сильніший. Розмову закінчено, Сваргу. Ти мислиш емоціями, і я раджу заспокоїтися, перш ніж сперечатися зі мною двома.

Було очевидно, що до спокою чоловікові ще далеко, але своє обурення він все ж проковтнув, тільки зиркнув на мене з-під лоба.

– Побачимо, – пробурмотів собі під ніс Сварг, – чим закінчиться ця твоя гра, Йоганнесе. Лишається тільки сподіватися, що не нашою загибеллю, не падінням всієї Півночі.

…Більше ніхто не говорив про одруження. Я намагався відігнати геть погані думки, доки визначав, хто куди вирушить для того, щоб керувати посівною і тримати під контролем місцевих аристократів. Лише під кінець подав голос Вебйорн:

– Ти вже сповіщав південних аристократів про те, що збираєшся взяти за дружину принцесу? Ймовірно, вони зрадіють тому.

Так, для Фаргоссу це ознака союзу, а не завоювання, можливість і далі якось впливати на ситуацію. Я чудово це розумів.

– Поки що не сповіщав. Ви мали право дізнатися про це першими.

– І все одно ні на що не вплинути… – почулось мурмотіння, але я проігнорував його так само рішуче, як і всі попередні заперечення.

– Вони захочуть, щоб ці заручини стали публічними, – зазначив Вебйорн. – Думаю, це очевидно, Південь намагатиметься так затвердити свою владу.

– Я подумаю про це. Думаю, ми проведемо якийсь… Бал, на якому про все сповістимо. Але не так швидко. Спочатку я повинне розібратися з магією принцеси і переконатися в тому, що нікому не загрожуватиме небезпека.

– Отже, – Рись всміхнувся, – ти все-таки їй не довіряєш?