5 (4)

Серце гулко забилося. Невже хтось з них міг дізнатися?

Міг, прошепотів внутрішній голос, ще й як. Батько тримав в секреті мій дар, проте до нього доводилося вдаватися кілька разів, і, звісно, шпигуни могли щось донести.

– Те, що принцеса Леандра володіє магією, не секрет, – нагадав Йоганнес. – І це не заборонено. Ми, північани, не накладаємо табу на чужі сили, якщо ви забули. Ти, Вебйорне, знаєш про це.

– Мова не про табу, – заперечив чоловік. – А про те, що не кожна сила безпечна, Йоганнесе.

Вебйорн відштовхнувся від стільниці і м’якими, котячими кроками наблизився до мене.

– Принцеса, – зронив він, – боролась, використовуючи просту магію, звичайні бойові заклинання. Ми бачили, як вона билась та що сталось з Гретте. Проте король Нікандро колись володів силою зачаровувати драконів, чи не так? Згадайте, як він випалив кілька таємних шляхів через Перевал.

Я про це не чула, однак батько і не таїв власну міць так сильно, як мою.

– Дракони кружляли довкола столиці, це відзначав Давет, – продовжив Вебйорн, і кожне слово жалило мене, ніби отрута. – Однак вони не спустились нижче. Дар заклиначів драконів передається по крові і прокидається в нащадкові, коли засинає в предкові. Скажи, Йоганнесе, чи спинив би Нікандро драконів, чи, можливо, кинув би їх в атаку, якби від цього залежав бій?

– Він би атакував, – не сумнівався ні миті Білий Вовк.

– Так, Нікандро безжальний. Завжди був таким, – підтвердив спокійно Рись. – То що, принцесо? У вас є брат, чи батькова сила передалась вам?

Я глитнула. Зараз потрібно відповісти не просто щиро, а так, щоб вони повірили, і я не знала, як витиснути з себе усі ці слова.

Або збрехати?

Пальці мимоволі метнулися до нашийника, що стискав горло. Я торкнулась його краю і видихнула:

– Так, це правда. Батько наказував мені викликати драконів і хотів, щоб я змусила їх спалити столицю. Але я не могла цього зробити. Тут люди, мої люди. Вони не заслуговували на смерть. Жінки, діти, воїни, що захищали межі. Драконячий вогонь не знає винятків. Тому я відмовилась виконувати наказ і залишила все так, як… Як є, – слова неприємно дряпали горло, вириваючись на волю. – Через це ми програли. Через це ми живі. Тому що я не була згодна з тим, як хотів діяти мій батько, і не готова віддавати народ на поталу іграм влади.

Тіло зрадило мене, ноги підкосилися, і я впала в крісло. Йоганнес знайшов мою долоню і міцно стиснув пальці.

– Принцеса не говорила про це тобі, Йоганнесе, правда? – з викликом спитав Вебйорн. – А ти вже зібрався брати її за дружину.

– Для мене більше важать дії, а не слова, – відказав Білий Вовк байдужим, холодним голосом, але я розуміла, що він не надто радіє тому, що дізнався це настільки пізно і не від мене особисто. Слід було розповісти одразу всю правду, але я звикла зберігати магію в секреті, і навіть зараз зізнаватися – ніби показувати всім, як б’ється моє серце, відкриваючи грудну клітину.

– Дією була брехня, – процідив Сварг.

– Дією було не напасти на нас, – відказав Йоганнес. – Я зібрав цю раду, що б попередити: наш союз з Фаргоссом тепер скріпиться шлюбом. Це не найпростіше рішення для мене, проте я вважаю його необхідним. І, як король та чоловік, що вважає себе достойним, я, Йоганнес Білий Вовк, не просто беру за дружину принцесу Леандру Фаргосську, а й гарантую її безпеку. Кожен, хто посміє нашкодити їй, стане моїм особистим ворогом, а отже, ворогом корони. Я сподіваюсь, що навіть тінь розбрату не постане між нами, холодногірцями, і що ви приймете моє рішення.

Я чекала, що вони обуряться, однак король справді мав вплив, настільки великий, що більшість чоловіків лише схиляли голови, погоджуючись. Тільки погляд Сварга наповнився гнівом.

– Чини, як знаєш, Йоганнесе, на те ти і король, – зронив він. – Але пам’ятай, що ми будь-якої миті можемо перестати тобі коритися. Якщо тільки відчуємо, що твої рішення ведуть нас до поразок, а не до перемог. Холодногірці ні перед ким не схилятимуть голову сліпо, лише за статус, і ти про це знаєш.

– Цього я і не вимагаю, і не вимагав би ніколи, – кивнув Йоганнес. – Всі ви в своєму праві не довіряти, але пам’ятайте про наслідки. А тепер я проведу свою наречену до її покоїв і повернуся. Обговоримо все інше.

Я не сперечалась, було очевидно, що слухати важливу нараду мені ніхто не дозволить. Король подав мені руку, і я сперлась об його долоню та дозволила завести себе до вежі. Там Йоганнес спинився на мить і торкнувся мого нашийника.

– Отже, дракони.

– Так, – я опустила очі додолу. – Дракони.

– Ми поговоримо про це, коли я повернусь. Відпочивай.

Йоганнес пішов, і я лишилась одна, розуміючи, що, коли він повернеться, від розмови краще не чекати нічого доброго.

Неважливо, переконала я інших у своїй добрій волі чи ні, якщо в мені сумнівається Білий Вовк.