5 (3)

Голови кланів кілька секунд не рухалися, явно намагаючись здолати шок. Потім один з чоловіків зірвався на ноги.

– Що?! – вигукнув він. – Йоганнесе, як це розуміти?

– Розмістіть друге крісло, – повторив Білий Вовк. – Я сказав те, що сказав, Сваргу Крижана Сово. Ми з принцесою Леандрою ухвалили рішення про союз, що буде корисним і для Холодних Гір, і для Фаргоссу. Ані страта, ані ув’язнення не подарують нам бажаного миру, який може дати шлюб.

Здавалось, час сповільнився. Всі мовчали і дивились на Йоганнеса. Йому довелось повторити наказ втретє, перш ніж крісло нарешті з’явилось на тому місці, де його бажав бачити король. Тоді чоловік взяв мене за руку і повів вперед. Ми сіли, і я відчула, як кожен з голів кланів – а їх було багато, я навіть одразу не зуміла порахувати, бо все розпливалось перед очима від несподіваного страху, що підкотив до горла, – пронизує мене наскрізь поглядом.

– Отже, Йоганнесе, от що ти вирішив, – той самий чоловік, що обурився більше за все, навіть не думав сідати. – Ти збираєшся заради вигаданого миру, якого ми ніколи не чекали від південців, взяти за дружину вбивцю. Ту, через яку моя Гретте…

Білий Вовк підняв руку.

– Я знаю, Сваргу, що тобі болить. Проте і ти знаєш, що за північними законами Леандра не вбивця. Якби вона вдарила Гретте ножем у спину чи підлила отруту, я б назвав це вбивством. Але вони зійшлись в бою, і це була славна смерть. Можна сумувати за нею, але за що карати переможця?

Сварг вперся долонями в широкий стіл і нахилився вперед. Дивився він не на Йоганнеса, на мене, мало не пропалював поглядом наскрізь.

– То от ким ти себе вважаєш, – процідив він. – Переможницею, так?

Я глитнула. На це питання було відповісти складно, але я відчувала, що не повинна перекладати відповідальність на Йоганнеса. Говорити мушу я, що б там не сталося, і не виправдовуватися, а бодай спробувати пояснити, що ж відбулось.

– Я знаю, що в ваших очах все одно буду лиходійкою, що б я не сказала, – стиха промовила я. – І у власних також. На Півдні це сприймають інакше. Ніхто не назвав би мене воїтелькою. Я жінка, а жінки – лише вбивці, завжди так. Тільки чоловіки можуть вершити подвиги, тільки вони змагаються на війні, а ми маємо коритися або чинити злочин. Навіть якщо зустрілись з ворогом в чесному бою. Тому я картаю себе і картатиму за те, як все сталось. Але я намагалась захищати свою країну і робила те, що знала. Мені шкода, що моя присутність тут завдає вам болю, і шкода, що я нашкодила Гретте. Я не можу її повернути, проте хочу виправити те, що виправити ще можливо.

Сварг люто засичав:

– Подивіться лише на неї! Не смій називати себе воїтелькою! Ти цього звання недостойна!

– Вона і не називає, – заговорив Йоганнес. – І дарма. А ти, Сваргу, маєш радіти, що тут нема Гретте, бо вона першою б вичитала тебе і викликала на бій. Ти, Сваргу, добре знав, якою палкою вона була. Хіба Гретте пробачила б тобі неповагу до жінку?

– Не про жінку йдеться! – хитнув головою чоловік. – Про…

– Про кого? Чи південок ми збираємось оцінювати інакшою мірою, аніж північанок? Чому? Тому що нам так зручно? Тому що ми боїмося подивитися правді в очі?.. Будьмо чесними одне з одним. Ми – голови кланів, і повинні показати приклад. Південці інакші, ніж ми, але я сподіваюсь, що колись ми зможемо зрозуміти іншу сторону. Це не означає, що ми перейматимемо у них те, що гидко для нашої душі, і не означає, що вони прийматимуть таке в свою чергу! Я знаю, що кожен з вас – і я, повірте, також, – горює за Гретте. Вона була чудовою королевою. Але горе не може стати отрутою. Ми виживали стільки років не для того, щоб загинути зараз, просто не переступивши через власні гордощі. Від півдня нам потрібне не тільки зерно, нам мир потрібен!

Сварг повільно опустився на свій стілець. Мене й далі палили поглядами, аж доки не пролунало питання:

– А ти що скажеш, принцесо? На свій захист?

Я повільно підвелась. Ноги тремтіли, і, щоб втриматися, довелось спиратися долонями об стільницю. Ніколи батько не запросив би жодну жінку до слова, навіть я давала свої поради пошепки, за спиною у радників, аби вони не дізналися. А тепер вони хотіли, аби я говорила, і навіть збирались слухати. Вороги мислили ширше, аніж ті, кого я вважала своїми.

– Вам нема за що мене любити. Для вас я чаклунка, що відібрала життя у Гретте, і цього не змінити. Якби я народилась чоловіком, можливо, ми б з вами зустрілись в бою на мечах, і вам було би простіше прийняти мене. Та я та, хто я є. Все життя мене готували до того, що я маю вийти заміж і подарувати Фаргоссу спадкоємця, коли вже батькові не вдалось зачати сина. Однак я вірю, що могла б зробити для народу, свого і вашого, щось краще. Щось більше. Я… Хочу допомогти, попри все. Батько говорив мені багато неправди, але робив це вміло, змішуючи з правдою, і тепер розрізнити, що і де, дуже складно. В його слова вірить увесь Південь. Переконати людей, що ви готові до миру, буде важко. Але я зроблю все, що зможу, якщо бажання миру – це правда.

– Наше бажання миру – правда, – кивнув ще молодий голова клану, володар очей, чорних, мов ніч. – Рисі завжди прагнули цього. І усі Холодні Гори. Проте, принцесо Леандро, чи не брешеш про свої пориви ти? Чи знає король  Йоганнес, яким даром ти володієш насправді?