4 (4)

Давет не втрачав часу дарма. Щойно лікарі вислизнули до коридору і відгородились дверима від магії, що могла долати і кам’яні стіни, і простір, і навіть проникати крізь час, він опустився на коліна і потягнувся долонями до води. Та завирувала; викачана з принцеси та служниці енергія пручалась, не бажаючи коритися магу. Напівельф замугикав собі під ніс якусь пісню, але слова було не розібрати. Я лиш вловив ритм і відчув, як заспокоюється вовча подоба. Тепер повітря наповнилось теплом життя.

Дріадська магія – небезпечна та особлива, але, коли хтось грається з енергіями смерті, без неї не обійтися. Диво, що ми маємо подібну рідкість під руками.

Але хто ще володіє цією силою, аби задіяти її так безсоромно та безконтрольно? Непрості ж чари, я навіть не знав, хто може бути їх володарем.

Наспів Давета поступово стих. Вода випарувалась, лишивши по собі білуватий крейдяний слід, і Антіріс стер долонею межу, випускаючи висушену смерть назовні.

Тепер вона всотається в каміння.

Коли джерело прокляття було подолано, Давет нарешті впустив лікарів. Обидва рвонули до принцеси, але Антіріс заперечно хитнув головою і вказав на служницю.

Суперечки не було, певне, моя вовча подоба надто лякала південця і викликала у північанина забагато шани. Дивно, звісно, що я його не знаю… Мав би відати, кого бачу перед собою. З далекого клану? Треба розпитати голів потім.

Зрештою, Магду забрали. Лікарі, оглянувши Леандру та напоївши її зіллям та підсилення, лишили нас втрьох.

– Йоганнесе, – Давет намагався говорити м’яко, – зможеш перекинутися? Думаю, нам потрібно переговорити.

Я тихенько гуркнув. Леандрі зараз не завадить вовче тепло, та й моя енергія так гарно сплітається з її власною… Принцеса Фаргоссу подобалась моєму вовку. Власне, я не ділив себе на тваринну та людську свідомість, вони були неподільними. Проте в тілі звіра інстинкти грають важливішу роль, важче стриматись, якщо хтось викликає агресію, лють, аж до шалу. Поруч з Леандрою було спокійно, вона не здавалась ворогинею.

Дивина, адже ми – одвічні суперники, наші країни одна з одною не дружать.

– Гаразд, – Давет зрозумів, чому я не хочу перекидатися. – Ваша Високосте, – він коротко вклонився, – Йоганнес воліє залишитися в вовчій подобі, бо так легше ділитися силою. Він не хоче, аби зв’язок між вами обірвався. Проте він все чує та розуміє, і може передати нам думки, транслюючи їх магією. Якщо він захоче, то зробить це. Моє ж ім’я – Давет Антіріс…

– Син герцога Саору, – прошепотіла Леандра. – Я чула про вас. Хоча не знала, що ви… Боролися на стороні північан.

– Боровся, бо Йоганнес мій друг. Я маю дракона. А ще вмію ростити зерно, – пояснив Давет.

Наша таємна зброя, причина, чому ми не лишились голодними – те, що Давет обрав наш бік. Він покинув Саор і останні десять років провів за межею Холодних Гір, даруючи нам надію і сили, аби боротися. І саме завдяки йому ми зараз тут, переможці, а не полягли всі до одного, піддавшись лютим, важким зимам.

– Закляття, що застосували проти вас – древнє і небезпечне. Я стикався з такою магією раніше, бо вона має дещо спільне з моєю. Це сила смерті, і мало хто може звертатись до неї. Протилежна до сили життя, така магія кориться деяким з ельфів, а також нащадкам дріад. Ви чули про таке, принцесо?

Леандра заперечно похитала головою.

– А от північани чули, – мій голос зазвучав у свідомості і Давета, і Леандри. – Це міг бути хтось з наших. Намагатися помститись за Гретте.

– Сильна помста, – похмуро озвався Давет. – Як ти плануєш визначити, чи справді хтось виступив проти тебе, Йоганнесе? І як переконаєшся, що цього не відбудеться знову? Я не відчував серед холодногірців нікого, хто володів би магією смерті, але ж я не можу знати всіх. Можливо, використали також чари драконів, у нас нема гарантій.

Я замислився. Діяти треба обережно. Звинуватити клани прямо не можна. Крім того, хтось справді вважає, що правомірний в своїй помсті.

– Я зберу раду кланів та представлю Леандру як свою наречену, – вирішив я. – Після цього дивитимусь, як реагуватимуть інші. Хто забоїться, почувши, що спроба напасти на неї – це спроба вдарити в серце Йоганнеса Білого Вовка. Рід Вітварг не прощає зрадників. Якщо це був хтось з північан, він або зізнається сам та відверто кине мені виклик, або принаймні більше не зважиться на таку підлість. Не вистачить ані сміливості, ані дурощів.

– Ти зависокої думки про своїх співвітчизників, Йоганнесе, – хитнув головою Давет. – Але я не сперечатимусь. Принцесо, як ви почуваєтесь?

Леандра відповіла не одразу.

– Вже краще, – прошепотіла вона зрештою. – Я ніколи не відчувала нічого подібного. З мене ніби… Витягували життя. Як би я не намагалась боротись, прокляття було сильнішим.

– Ви досить сильна, якщо змогли витримати стільки, – кивнув Давет. – Я залишу вас. Йоганнесе, будь обережним.

Я тихенько загарчав. За Даветом зачинилися двері, я ж підсунувся ближче до Леандри і закрив очі. Вона засумнівалась на мить, потім запустила пальці у білу шерсть, вмостилась зручніше і провалилась в сон.

Завтра ми назвемось союзниками і нареченими, але сьогодні мали право на короткий перепочинок.