4 (3)

Прокляття! Магія іскрилась на тонкій шкірці льоду, я відчував присутність сили. Дрібні потріскування, спалахи… Щось до болю знайоме, але вловити з такої відстані я не міг. Леандра перелякано охнула, сіпнулась до служниці.

– Магдо! – гукнула вона стиха. Голос звучав слабко, втомлено. – Магдо! Їй потрібна допомога… – дівчина спробувала виборсатися з-під ковдри, однак я втримав її на місці.

– Обережно, – спинив я принцесу. – Якщо вода заклята, то не можна, аби її чіпала та, що через неї вже заслабла. Зараз прийде лікар і варта.

– Потрібно розірвати контакт… Якщо це те прокляття, про яке я думаю, Магда може загинути. Вона ж не обдарована, – Леандра знов заборсалась.

– Я все зроблю.

– Лиш обережно! Воно випиватиме сили…

Крок до води, і я сам відчув, що саме з водою не так. Вона ніби вимивала енергію з кісток, витягувала бажання боротися. Холод, заціпеніння, байдужість, все це водночас налетіло на мене і тиснуло, тиснуло, тиснуло, аж доки голова не вибухнула жахливим болем.

Але вовк всередині був сильнішим за холод. Я звик до таких випробувань, і магія здійснялась в мені хвилею. З вуст зірвалось вовче гарчання.

Леандра охнула. Я взяв Магду під руки, обережно відтягнув її вбік, потім кинув на підлогу перший жмут тканини, що потрапив під руки. Нехай вбере магічну отруту. Вовк уже рвався назовні, намагаючись пробити пелену моєї свідомості, гарчав, пручався…

Ні. Ще рано.

Я прочинив двері і гаркнув до найближчого вартового, що ще лишився на чергуванні:

– Давета Антіріса сюди! Негайно! І бийте в дзвони, мені потрібна буде кланова рада.

Голос надламався. Я затраснув двері зсередини раніше, аніж з вуст солдата зірвалось «буде зроблено», і повернувся до блідої Леандри.

Саме тоді сила не витримала, пробила все-таки тонку межу, покликану утримати її всередині. Тваринне гарчання злетіло з вуст, я вигнувся дугою, закинув голову назад і мало не завив вовком. Людське скавуління змінилось звіриним.

– О Пресвітлий Валлоа, – прошепотіла Леандра, осіняючи мене священним знаком. – Врятуй і збережи…

Людина відступила на задній план. Магія перетворила моє тіло, і тепер перед Леандрою був велетенський білий вовк. Вовк, що не вмів говорити, як слід, бодай з тими, хто ще не навчився його розуміти, не знав півтонів.

У вовка є лише свої та чужі, і на чужих він кидається, варто лиш зачути небезпеку, а за своїх – горою.

Я рушив до Леандри. Вона відповзла в куток ліжка, тремтячи. Потім здійняла руки, намагаючись чарувати, але нашийник, що не випускав силу дівчини назовні, заіскрився. Щита не вийде.

…Вона все ж змогла пробити запону. Кілька дрібних іскорок зірвалось з пальців та вибухнуло павутиною захисту над Магдою. Навіть в такому стані принцеса дбала про служницю, а не про себе.

Я застрибнув на ліжко. Матрац прогнувся піді мною, застогнало старе дерево, погрожуючи ось-ось розвалитися. Вовк заважкий… але то нічого. Магія потім все полагодить.

Від Леандри віяло холодом. Я бачив, як прокляття проникло в її кров, пройшло крізь шкіру. Зараз воля поступово поверталась до дівчини, та лише питання часу, як скоро лиха сила знову візьме над нею гору.

Не дозволю.

Відчайдушне бажання врятувати, захистити, допомогти витіснило все інше з моєї свідомості. Я ліг поруч з Леандрою і спробував вкусити тінь прокляття, та лише клацнув зубами біля її ноги. Дівчина здригнулась.

Звісно, їй страшно. Вона, певне, вважає, що я її атакую. Як би це пояснити…

Не знаючи кращого способу, я буцнувся головою об коліно Леандри, раз, вдруге. Вона вражено зиркнула на мене, а потім пошепки спитала:

– Ти хочеш вкусити?

Заперечно хитнув мордою.

– Ти… Хочеш зігріти мене?

– Гур-р-р, – краще б я був котом, напевне, муркотіння не так лякає. Проте Леандра зрозуміла. Вона трохи зсунулась, звільняючи місце поруч з собою, а коли я витягнувся на ліжку, притиснулась до мого теплого боку. Поруч з вовком не потрібні були жодні ковдри, тепло тіла, змішане з теплом сили, затопило все довкола. Дівчина розслабилась і закрила очі.

– Магда, – прохрипіла вона. – Їй допомогти потрібно.

Але я не зсувався з місця. Служницю захопило лиш трохи. Від неї не тягнуло таким жахливим холодом, як від Леандри. Вона в тій воді не спала!

Нарешті прочинилися двері. Я трохи повернув голову і побачив Давета, за спиною якого топталось кілька незнайомців. Лікарі?..

Південець перелякано охнув. Північанин, що мав би бачити мене у вовчій подобі, шанобливо вклонився. Давет же оцінив ситуацію і звелів їм обом:

– За двері. Я покличу, коли буде потрібно. Геть!