4 (1)

Йоганнес

Ми пропрацювали з Леандрою до самого вечора, і вона жодного разу не поскаржилась на те, що втомилась. Я чув про жінок Півдня, що вони розніжені та звикли не напружувати себе нічим більшим за вишивку і турботу про будинок. Керувати слугами, звісно, теж важлива справа, але не настільки, як полювати на звіра чи битися на війні. Або вирішувати, як твоя держава виживатиме в наступні кілька років.

Проте Леандра явно була не з тих, хто цурається роботи та дозволяє собі забагато працювати. Власне кажучи, я й сам вже валився з ніг, а вона все ще рвалась до праці.

 Зрештою, я наполіг на тому, аби принцеса вирушила відпочивати, і сам, щойно опинившись у ліжку, заснув.

Вночі до мене приходила Гретте. Її напіврозмитий силует застиг біля ліжка, і жінка дивилась не з осудом, а з жалем.

– У тебе так болить душа, Йоганнесе, – шепотіла вона. – Щось розриває тебе на частини. Це через ту угоду?

Я не відповів. Натомість відвів погляд вбік.

– Ти думаєш, що Людвіг Берглунд все-таки прийде по свою відплату? – спитала моя мертва дружина. – Що він захоче, аби північани віддали те, що він забажає, за його зерно? Тепер Південь – теж наша земля. Ми не можемо виконати обіцянку сповна. Але ж якщо порушити її, що тоді? Ти ж не хочеш війни. А мій дядько? Ти сказав йому?

…Я прокинувся в холодному поту. Гретте не було поруч, і, звісно, вона не могла приходити до мене насправжки. Духи не повертаються настільки швидко, та й відчуваються вони інакше. Проте Гретте говорила правильні речі. Потрібно підготуватися, перш ніж Людвіг Берглунд згадає про те, які я йому давав обіцянки, і захоче їх виконання.

Аби він не запросив надто багато.

…На мій подив, сьогодні Леандра не прийшла. Я чекав її півгодини, переглядаючи папери і намагаючись зосередитись на звітах, що прийшли з крайнього Півдня, аж доки не вирішив, що навідаюсь до дівчини сам.

Молода служниця, яка і раніше працювала на Леандру, стояла під дверима, розгублена і перелякана. Дівчина присіла в реверансі, коли я наблизився, і забелькотіла у відповідь на питання, що з принцесою:

– Я не знаю, Ваша Величносте. Її Високість не відчиняє двері. Це дивно, я вже кликала її, але… Я не зважилась зайти всередину сама.

– Вона зачинилась зсередини? – засув там був, і лише від принцеси залежало, чи захоче вона ним скористатися. Так, я не міг дозволити Леандрі виходити, коли їй заманеться, але вона принаймні заслуговувала на спосіб себе захистити від стороннього втручання.

– Я не перевіряла, Ваша Величносте.

Спохмурнівши, я штовхнув двері. Варта, що стояла поруч, трохи зсунулась, готова зайти слідом, однак я першим зробив крок всередину.

В кутку покоїв Леандри стояла невелика балія з водою, призначена для купання. На підлозі біля неї лежав одяг принцеси: її сукня, корсет на шнурівці, взуття. Сама Леандра сиділа в балії в тонкій сорочці. Та промокла та прилипла до тіла, але дівчина цього ніби не помічала. Очі її були закриті. Здавалось, принцеса просто спала.

– Леандро? – покликав я, не наважуючись підійти ближче. – Ти в порядку? З тобою все гаразд?

Дівчина не відповіла і навіть не смикнулась. Я напружився. Це недобре. Вовк всередині мене панікував, гарчав, попереджаючи про небезпеку – та звідки ж вона могла надходити? Просто дівчина у воді. Хіба що…

– Леандро?

– Ваша Величносте, – озвалась з-під дверей варта, – все в порядку? Нам зайти?

Вони посунули було всередину, проте я махнув рукою, сигналізуючи, що впораюсь сам, і зачинив зсередини двері. Засув не чіпав, аби не трактували неправильно. Хвилювання в грудях посилювалось. Леандра явно бунтуватиме, якщо я спробую наблизитись, адже це питання честі. Слід було покликати служницю. Чому я зайшов сюди сам?

Я вже майже зважився вийти і гукнути перелякану дівчину, нехай допоможе своїй пані, яка, очевидно, заснула від перевтоми просто у воді, але в цю мить вовк всередині буквально збожеволів, кидаючись на стіни у моїй свідомості, прагнучи перетворення. Небезпека, небезпека! Леандрі загрожувала небезпека. А дівчина, порухнувшись, застогнала.

Більше не барячись, я кинувся до дівчини. Вона лежала у воді, зіщулившись, і не приходила до тями. В повітрі витав слабкий солодкуватий запах хвороби.

Північна лихоманка. Хвороба, що вражала навіть найсильніших з нас, але ніколи не покидала межі Холодних Гір. Але, напевне, зараза перетнула Перевал разом з нами, розповзлась цією місциною. Або… Та яка різниця.

Леандра вся горіла. Вона розтулила очі, спробувала сфокусувати на мені погляд, важко глитнула.

– Так спати хочеться… – прошепотіла вона. – Я пробувала встати, але…

Але, вочевидь, втратила свідомість від слабкості і впала назад у воду. Добре, що не розбила собі нічого.

Я обережно підхопив Леандру на руки, не зважаючи на те, що сорочка прилипла до тіла і щільно облягала його, та поніс її до ліжка. Дівчину треба зігріти.

І негайно послати по лікаря, поки хвороба не здолала її остаточно.