Розділ четвертий

Йоганнес

Ми пропрацювали з Леандрою до самого вечора, і вона жодного разу не поскаржилась на те, що втомилась. Я чув про жінок Півдня, що вони розніжені та звикли не напружувати себе нічим більшим за вишивку і турботу про будинок. Керувати слугами, звісно, теж важлива справа, але не настільки, як полювати на звіра чи битися на війні. Або вирішувати, як твоя держава виживатиме в наступні кілька років.

Проте Леандра явно була не з тих, хто цурається роботи та дозволяє собі забагато працювати. Власне кажучи, я й сам вже валився з ніг, а вона все ще рвалась до праці.

 Зрештою, я наполіг на тому, аби принцеса вирушила відпочивати, і сам, щойно опинившись у ліжку, заснув.

Вночі до мене приходила Гретте. Її напіврозмитий силует застиг біля ліжка, і жінка дивилась не з осудом, а з жалем.

– У тебе так болить душа, Йоганнесе, – шепотіла вона. – Щось розриває тебе на частини. Це через ту угоду?

Я не відповів. Натомість відвів погляд вбік.

– Ти думаєш, що Людвіг Берглунд все-таки прийде по свою відплату? – спитала моя мертва дружина. – Що він захоче, аби північани віддали те, що він забажає, за його зерно? Тепер Південь – теж наша земля. Ми не можемо виконати обіцянку сповна. Але ж якщо порушити її, що тоді? Ти ж не хочеш війни. А мій дядько? Ти сказав йому?

…Я прокинувся в холодному поту. Гретте не було поруч, і, звісно, вона не могла приходити до мене насправжки. Духи не повертаються настільки швидко, та й відчуваються вони інакше. Проте Гретте говорила правильні речі. Потрібно підготуватися, перш ніж Людвіг Берглунд згадає про те, які я йому давав обіцянки, і захоче їх виконання.

Аби він не запросив надто багато.

…На мій подив, сьогодні Леандра не прийшла. Я чекав її півгодини, переглядаючи папери і намагаючись зосередитись на звітах, що прийшли з крайнього Півдня, аж доки не вирішив, що навідаюсь до дівчини сам.

Молода служниця, яка і раніше працювала на Леандру, стояла під дверима, розгублена і перелякана. Дівчина присіла в реверансі, коли я наблизився, і забелькотіла у відповідь на питання, що з принцесою:

– Я не знаю, Ваша Величносте. Її Високість не відчиняє двері. Це дивно, я вже кликала її, але… Я не зважилась зайти всередину сама.

– Вона зачинилась зсередини? – засув там був, і лише від принцеси залежало, чи захоче вона ним скористатися. Так, я не міг дозволити Леандрі виходити, коли їй заманеться, але вона принаймні заслуговувала на спосіб себе захистити від стороннього втручання.

– Я не перевіряла, Ваша Величносте.

Спохмурнівши, я штовхнув двері. Варта, що стояла поруч, трохи зсунулась, готова зайти слідом, однак я першим зробив крок всередину.

В кутку покоїв Леандри стояла невелика балія з водою, призначена для купання. На підлозі біля неї лежав одяг принцеси: її сукня, корсет на шнурівці, взуття. Сама Леандра сиділа в балії в тонкій сорочці. Та промокла та прилипла до тіла, але дівчина цього ніби не помічала. Очі її були закриті. Здавалось, принцеса просто спала.

– Леандро? – покликав я, не наважуючись підійти ближче. – Ти в порядку? З тобою все гаразд?

Дівчина не відповіла і навіть не смикнулась. Я напружився. Це недобре. Вовк всередині мене панікував, гарчав, попереджаючи про небезпеку – та звідки ж вона могла надходити? Просто дівчина у воді. Хіба що…

– Леандро?

– Ваша Величносте, – озвалась з-під дверей варта, – все в порядку? Нам зайти?

Вони посунули було всередину, проте я махнув рукою, сигналізуючи, що впораюсь сам, і зачинив зсередини двері. Засув не чіпав, аби не трактували неправильно. Хвилювання в грудях посилювалось. Леандра явно бунтуватиме, якщо я спробую наблизитись, адже це питання честі. Слід було покликати служницю. Чому я зайшов сюди сам?

Я вже майже зважився вийти і гукнути перелякану дівчину, нехай допоможе своїй пані, яка, очевидно, заснула від перевтоми просто у воді, але в цю мить вовк всередині буквально збожеволів, кидаючись на стіни у моїй свідомості, прагнучи перетворення. Небезпека, небезпека! Леандрі загрожувала небезпека. А дівчина, порухнувшись, застогнала.

Більше не барячись, я кинувся до дівчини. Вона лежала у воді, зіщулившись, і не приходила до тями. В повітрі витав слабкий солодкуватий запах хвороби.

Північна лихоманка. Хвороба, що вражала навіть найсильніших з нас, але ніколи не покидала межі Холодних Гір. Але, напевне, зараза перетнула Перевал разом з нами, розповзлась цією місциною. Або… Та яка різниця.

Леандра вся горіла. Вона розтулила очі, спробувала сфокусувати на мені погляд, важко глитнула.

– Так спати хочеться… – прошепотіла вона. – Я пробувала встати, але…

Але, вочевидь, втратила свідомість від слабкості і впала назад у воду. Добре, що не розбила собі нічого.

Я обережно підхопив Леандру на руки, не зважаючи на те, що сорочка прилипла до тіла і щільно облягала його, та поніс її до ліжка. Дівчину треба зігріти.

І негайно послати по лікаря, поки хвороба не здолала її остаточно.

Леандра стиха застогнала, варто було мені відступити від неї на півкроку. Сила духів, що супроводжувала мене завжди, збунтувалась, вимагаючи знаходитись поруч з нею, тримати за руку, ділитися чарами. Та я все ж відчинив двері.