3 (4)

Найдивніше, я більше не відчувала подиву. Здавалось, не існувало межі, яку мій батько не зумів перетнути, не було краю підлості та злочинам, які він наважився вчинити. Зрештою, з цим простіше змиритися, аніж надалі хапатись за ілюзію того, що я відала про життя.

– Думаю, ми зможемо розрахувати все так, аби поля Фаргоссу без надмірного перенасичення дали достатньо зерна для холодногірців, – обережно промовила я, – проте війна забрала багато родючих грунтів, перетворивши їх на згарище. Необхідно віддати наказ, аби всі вельможі надіслали звіти про те, як вони планують посіви на підконтрольних їм територіях. Однак…

– Однак?

– Вони можуть збрехати, – прямо сказала я. – Свідомо або ні. Хтось ще не усвідомлює, якої шкоди завдали його землям, тому казатиме, що все набагато краще, ніж є насправді. Інші ж вчинять навпаки. Вони перебільшуватимуть завдану шкоду, аби приберегти  трохи зерна або спробувати його продати. Зараз, коли не буде централізованої сильної влади, яка може все контролювати, кожен спробує заробити більше, а віддати менше.

– Брехати ще треба вміти.

– Аристократи Фаргоссу володіють цією навичкою краще за будь-яку іншу, – чесно відказала я. – І не всі роблять це так, що їх легко викрити. На жаль, є вельми майстерні обманщики, і вони підуть на все, аби заробити більше собі і віддати менше.

– Через те, що я – північанин?

– Вони робили так і з батьком, хоч, звісно, не на широку ногу, – зітхнула я. – Але ми не потребували зерна, ми не страждали від голоду…

Слова буквально стали поперек горла. Я закашлялась, і Йоганнес подав мені води. Я зробила кілька ковтків, тамуючи спрагу, і ніби відчула себе краще, але задишка все одно не зникла остаточно. Тіло гризла люта втома, дарма, що ми лише почали працювати.

– Зараз доведеться проявити більше суворості, – продовжила я, змушуючи голос звучати достатньо впевнено, навіть якщо це вимагало надзвичайних зусиль. – Проте кожного проконтролювати не вийде. Це вимагатиме ресурсу більше, ніж є навіть у мирної цілісної країни, не тільки у післявоєнного Фаргоссу.

– Як тоді вчинити? В мене є думки, – попередив Йоганнес, – проте я б хотів почути голос принцеси цього краю.

Довелось замислитися. Я розуміла, що все сказане зараз могло привести до краху моєї країни. Можливо, слід було обережніше підбирати слова, не заявляти так прямо…

Не хотілось, аби це спричинило нову різню.

– Надмірна м’якість покаже холодногірців слабкими, – обережно почала я, тепер добираючи кожне слово – і неважливо, що задуха продовжувала стискати мої груди, а серце відчайдушно нило. – Надмірна суворість призведе до бунту. Перевірити потрібно всіх, але не всіх відкрито. Потім виявити кількох вельмож: когось з бунтівних, когось з надміру улесливих, – хто намагається брехати найбільше, а віддати найменше. Якась одна справа має бути гучною, відкритою брехнею, яку не помітити складно, а якась – тонкою, аби продемонструвати, що у Фаргоссу всюди є очі. Після цього треба призначити їм покарання. Яку покару за такий злочин обрали б на півночі?

Йоганнес сумно глянув на мене.

– Смерть.

Я тихо охнула.

– Вони відбирають їжу у дітей, майбутнього квіту нашої нації. У жінок, що мають подарувати нове життя. У матерів, що подарували право дихати новим поколінням. У воїнів, що за безпеку боряться. У трударів, які змагаються з ворогом, страшнішим за людину – з зимою!..

Холодні Гори – суворий край, нагадала я собі. Не можна забувати про це.

– Не можна відбирати у них життя, бо це призведе до бунту, – похитала я головою. – Однак можна забрати… – замислилась. – Гроші. Потрібно передати землі, приховані від чужих очей, північанам. Нехай кожен, хто бреше, знає, що може втратити те, що приховує – адже його і нема, правильно?

– Це дуже мудро, – всміхнувся Йоганнес. – Мені подобається.

– Але окрім вельмож є прості трударі, – нагадала я, – ті, хто вкладає свої сили та здоров’я в землю, повністю віддається їй. Не можна, аби вони постраждали. Звичайний народ не повинен стати жертвою інтриг.

– Ти права, принцесо. Над цим подумаю також.

Я всміхнулась, але замість відповіді зайшлася гучним кашлем. Біль дер горло, і я не могла нічого з собою зробити, ледь тамувала його, притискаючи пальці до вуст. Зрештою, відчула, як Йоганнес торкається мого плеча, і дивна сила перетікає в моє тіло. Тиск в грудях відступив, і я знову змогла задихати спокійно.

– Що це було?..

– Дух Білого Вовка озивається, – відказав чоловік, – і хоче дарувати тобі здоров’я. Бережи себе, принцесо Леандро, не можна, щоб ти захворіла.

– Не захворію. Завжди була міцною, – зітхнула я. – Краще займемось роботою.

– Ти впевнена, що не бажаєш відпочити?

В голові паморочилось, по шкірі знов біг холод. Можливо, він і правий…

– Впевнена. Я в порядку.

…Проте зараз точно не час для слабкості.