3 (2)

Кров швидко холонула в жилах. Дивитися в очі дитини, що через мене лишилася сиротою, було ще важче, ніж самому Йоганнесові. А король явно не збирався дати мені можливість прикинутися, ніби я просто служниця.

– Проходь, Леандро, – сказав він. – Познайомитеся. Це моє Вовченя, – він потріпав хлопчину по світлій маківці, – Сіверт. Сіверте, це Леандра, принцеса Фаргоссу.

Батько спустив хлопчика на підлогу, і малий підійшов до мене. Я присіла перед ним в реверансі, не знаючи, як себе поводити, а Сіверт промовив:

– Здрастуйте. Ти – та, хто бився з матінкою?

Вони йому розповіли. Пресвітлий Валлоа, допоможи…

Я опустилась перед хлопчиком на коліна, не дбаючи про сукню, і подивилась йому просто у вічі. Сіверт був схожим на батька, але я побачила в нього і риси Гретте.

– Так, – тихо промовила я. – Мені дуже шкода.

– Вона билася хоробро? – спитав хлопчик.

– Так.

– А ти?

– Не знаю. Тоді мені здавалося, що так, – прохрипіла я, видушуючи з себе слова і намагаючись не заплакати. – Але зараз я розумію, що мала б вчинити геть інакше. Мала б припинити це все раніше.

Сіверт деякий час мовчав. В серйозних оченятах хлопчика стояв сум, але було щось ще. Зрештою він сказав:

– Ти повинна бути хороброю воїтелькою. Аби всі знали, що мама відлетіла до духів в чесному бою з сильною суперницею. Це честь для воїна! Так я знатиму, що ворота Духів для неї були широко відчинені, і вона повернеться до мене, коли я навчусь викликати Духів.

Слова дитини глибоко вразили мене. Сіверт говорив, майже як дорослий, але я не могла втямити сенсу його слів. Культура Холодних Гір в Фаргоссі вважалась варварською, ми не вивчали її. Батько стверджував, що пробувати пізнати їх особливості – все одно що марно витрачати час. Холодні Гори – місце, де породжується насилля.

Проте зараз, дивлячись на Сіверта, я усвідомлювала, наскільки вони насправді інакші. Яке ми мали право судити цих людей звичною міркою? Чому вважали, ніби наше сприйняття правильне, а вони повинні лише скоритися йому? Я мала безліч запитань, але відповідати на них було нікому.

– Обіцяю, що буду хороброю, – сказала я Сівертові. – і докладу всіх зусиль, аби… аби…

Аби що? Прославити ім’я його матері? Аби вона повернулась до нього? Я поняття не мала, чи можу так сказати. Проте паузи вистачило, аби хлопчик кивнув, приймаючи мої слова. Не знаю, що за ключик я дібрала до його серця, але щиро раділа, що він бодай підійшов.

Йоганнес підійшов до сина і підхопив його на руки. Він звернувся до малого мовою, якої я не знала, і дитина відповіла тим самим. Слова, що він промовляв, не нагадували мені ні фаргосську, ні легерську чи саорську, які я добре знала. Звісно, північани мали свою мову, про це всім відомо. Проте я вважала її ближчою, думала, що зможу зрозуміти – а насправді зуміла розпізнати тільки одне слово.  Мама.

Нарешті король вийшов, лишаючи мене одну, ненадовго, на кілька хвилин. Знов переступивши поріг, він пояснив:

– Віддав Сіверта моїй сестрі по духу. Вона виховує його, доки я не можу знаходитися поруч з сином так довго, як хотілося б.

Йоганнес помітив, що я досі стою на колінах – та це, власне, неможливо було не помітити. Він обережно взяв мене під руку і допоміг підвестися, всадовив в крісло, а сам став, спираючись спиною об стіл.

– Мені дуже шкода, – глухо проговорила я. – Його матір…

– Гретте була воїтелькою, і вона зустріла смерть так, як вважала це правильним. Кожна війна це ризик. Ми з Сівертом розуміли це. Я ніколи не любив брати меч до рук і волів би захищати мир так, як зараз роблять це в Саорі, словами та угодами, проте твій батько не погоджувався на це. Однак для Гретте її повітрям завжди була війна. Всі, хто любив її, добре розумів, як саме ми одного разу її втратимо. Це боляче, проте ми до того готувалися.

– Не уявляю, як до такого можна підготуватися…

– В світі багато неможливого, – Йоганнес розвів руками. – Північ – жорстокий край. Ми часто втрачаємо своїх. Холод, голод, війни та небезпека. До об’єднання і клани не завжди жили в мирі між собою. Нам довелось багато чого подолати, аби стати одним цілим. Тому ми звикли не плакати за тими, хто загинув. Якщо їх душі були чистими, а смерть благородною, якщо вони жили на повну, а не вели жалюгідне існування…

Йоганнес витримав паузу, але я розуміла, про що він говорить. Жінки Півдня не воювали, проте і прав не мали майже жодних. Ми були полонянками наших будинків, що майже не показувалися людям на очі.

– Вони повертаються до нас Духами. І Грете Крижана Сова повернеться до свого сина.

– А до вас?

– «До тебе». Не потрібно цих південних звертань. І ні, Гретте не повернеться до мене. А я б не повернувся до неї. Нас поєднували держава і син, повага, але не кохання. А тепер, Леандро, відкинь геть сум, пробуди в собі північну кров, якої маєш вдосталь, і давай займемось справами.

Я здивовано сіпнулась.

– Північної крові маю вдосталь?..