3 (1)

Леандра

Прокинувшись зранку, я довго дивилась у стелю. Раніше молилась би, щоб все, що сталось, виявилось просто кошмаром, проте сьогодні молитви не зривались з язика. Як взагалі схиляти коліна біля вівтаря і звертатись до бога після всього, що трапилось? Мій батько вірив палко – у те, що Пресвітлий Валлоа звеличив його і здійняв над усіма людьми, над народом Фаргоссу, над Холодними Горами і навіть на Імператором-Сонцем, правителем Легеру. Фаргоссці, молячись про божу милість, згадували і слова короля, бо вважали, що він їх провідник, що дарує їм спасіння.

Усе це, звісно, було брехнею. Я й раніше не вірила в самовпевнені заяви, але зараз добре усвідомлювала, що Нікандро Третій – як я не хотіла зараз називати його татом! – виплів надійну, зручну для нього брехню, склав все так, як йому одному було зручно. Можливо, він щиро вірив у ті виправдання, які промовляв щоразу, кажучи, що це божа воля?

Так чи інакше, нема чого кликати Пресвітлого Валлоа. він нічого не зробив, аби звеличити батька, але і не скинув його з трону.

Ми повинні самі впоратись зі своїм життям.

Коли прозвучав стук в двері, я чекала, що це Йоганнес, проте на порозі стояла моя служниця, Магда. Побачивши мене, дівчина розпливлась в усмішці і прошепотіла:

– О, Ваша Високосте… я думала, що вже ніколи вас не побачу. Коли Білий Вовк сказав, що я знову можу служити вам, я мало не втратила свідомість від радості. Моя принцесо! – вона взяла мене за руку, так і стоячи по той бік дверей.

За її спиною стояла варта, і я розуміла, що дівчину пропустили не просто так, а за наказом Йоганнеса. Відчинити двері самотужки я б, певне, і не змогла, завадив би засув.

– Рада бачити тебе, Магдо, – прошепотіла я, пропускаючи її всередину. Двері одразу зачинилися слідом, роздався стук металу об метал.

Нас зачинили.

Щойно ми опинились наодинці, я міцно обійняла дівчину. Вона притулилась до мене, спочатку не знаючи, як реагувати, а тоді обережно обхопила руками у відповідь.

– Ваша Високосте…

– Ці титули більше не мають значення. Магдо, називай мене просто Леандрою, – попросила я. – Розкажи, як ти? Чи в порядку твоя родина? Тебе не ображали?

Я всадовила служницю на ліжко, продовжуючи тримати її долоні. Раніше ні вона, ні я не дозволили б собі такої близькості, але зараз не було нікого, хто міг би засуджувати нас за надмірну дружність, і я не хотіла відштовхувати дівчину. Побачити рідне обличчя і знати, що ця дівчина точно не винна ні в чому, що творив Фаргосс, було чудом.

– Все гаразд, ва… Леандро, – Магда зашарілась. – Мій брат повернувся кілька днів тому. Він… Він втік з поля бою. Не зміг… А командир їх загинув, тому їх більше ніхто не спиняв. Я знаю, що це засуджується, але ж…

– Він ще геть юний, його взагалі не повинні були забирати, ти знаєш, що я так казала, і коли все сталось, – відказала я. – Щаслива чути, що він в порядку і що не встиг заплямуватися у крові. Це на краще. А ти? Північани тебе не ображали?

Магда була гарною. Її руде волосся нагадувало живий вогонь, пишні стегна притягували погляди багатьох чоловіків. І, судячи з того, як спалахнули вогнем щоки зараз, північани нічим не відрізнялись від фаргоссців.

– Вони тільки дивляться, моя леді, – прошепотіла дівчина. – Але ніхто не торкався. Король заборонив своїм воїнам займати дівчат без дозволу.

– Чийого дозволу?..

– Самої дівчини.

– О, – я видихнула з полегшенням. – Але ж хіба їм хто дозволить? Вони чужі нам.

Магда відвела очі.

– Багато наших чоловіків полягло, – прошепотіла вона, – а хтось повернувся геть лютим. Є жінки, що за захист згодні бути і з північанами. Крім того, у них жінки-воїни сидять поміж чоловіків, і ходять вільно, не бояться нічого. В моїй родині нема такої потреби, а сусідка впустила північанина до себе. Сказала, нехай краще буде хтось вдома, перш ніж її чоловік повернеться з війки. Не хоче вона того і на поріг пускати.

Я проковтнула засудження. Сама ж збиралась заміж за північанина, ще й за кого! За самого короля. Напевне, не звірі вони і справді не ображатимуть. Принаймні, я хотіла вірити в те, що це справді так, і жінкам не завдадуть ще більше болю.

– Ти права, Магдо, – прошепотіла я, – буває різне. Я рада, що з тобою все добре. Якщо хтось ображатиме, скажи мені. Я постараюсь допомогти.

Раніше могла б обіцяти, та зараз.

– Я маю приготувати вас до зустрічі з королем Йоганнесом, – прошепотіла ніяково Магда. – Ви дозволите?

Звісно, я не сперечалась, усвідомлювала, що так зроблю лише гірше. Тож сиділа рівно, дозволяючи дівчині перебирати моє волосся, розчесувати його, приводити до ладу. Коли по мене прийшов вартовий, я вже вдягнулась в просту чисту сукню і вийшла слідом за ним. Пройшла знайомими коридорами, намагаючись не дивитись по боках, аби раптово не побачити когось випадково, переступила поріг кабінету, що колись належав батькові, а тепер Йоганнесові, і мало не застигла.

Король Холодних Гір був не один. На руках у нього сидів маленький хлопчик, і я одразу зрозуміла: це його син.