2 (4)

Я сподівався, що Давет не реагуватиме так само бурхливо, як Сварг, але все одно мимоволі напружився, чекаючи на його слова. Проте друг всміхнувся, намагаючись підбадьорити, і поплескав мене по плечу.

– Шлюб може вирішити багато проблем, прокласти місток між минулим та майбутнім. Так вийшло з моїми батьками. Це правильне політичне рішення. Але благаю тебе, Йоганнесе, не роби того, що у тебе самого викликатиме внутрішній спротив. Не завдавай собі болю. Між вами з Гретте не було кохання, однак чи зможеш ти знаходитись поруч з жінкою, яка здаватиметься символом твого горя?

–  Вона не здаватиметься, – я заперечно хитнув головою. – Леандра не схожа на свого батька. Принаймні, я поки що вірю в це і бачу відмінності між ними. Хтозна, що буде далі! Ми домовились не поспішати, спочатку познайомитись. Я ще не оголошував новину.

– Правильно. Дій без поспіху, якщо не хочеш потім розгрібати наслідки.

– Вони у будь-якому випадку будуть… Але ти правий. Поспішати точно не варто. Знаєш, напевне, я мушу йти… Дякую, що підтримав.

– Якщо тобі знадобиться дружнє плече, підтримка, просто моя присутність, ти завжди можеш на це розраховувати, – без тіні сумніву запевнив мене Давет. – Бережи себе, Йоганнесе, і не порань себе сам, прагнучи допомогти народові.

– Не пораню.

Ця розмова подарувала мені дивовижну полегкість, і я нарешті зміг змусити себе рушити до принеси. Та коли зайшов всередині, тримаючи в руках тацю, побачив, що дівчина сидить в кріслі, підібравши під себе ноги – а я не сумнівався, що для південних жінок це порушення як мінімум кількох правил етикету, – і дивиться в одну точку. На обличчі Леандри застиг вираз шоку та суму, і вона навіть не намагалась боротися з цим станом. Перевдяглась після в’язниці, звісно, змила з себе бруд, але все на тому.

– Гей, чого ти? – гукнув я її, все ще не розуміючи достоту, як розмовляти з нареченою-полонянкою. – Ти в порядку? Не захворіла? Напевне, не треба було кидати тебе в ту камеру одразу, але хлопці лютували…

Я ж одразу думав про союз, звісно, не про одруження – доки була жива Гретте, – а про те, щоб домовитися з принцесою. Але потім все сталось надто швидко.

Леандра не відповідала. Вона ніби провалилась у чорноту своїх роздумів.

Я вмостив тацю на столі, підійшов ближче, обережно торкнувся дівочого плеча, і вона здригнулась. Здавалось, в погляді, у світлих дівочих очах пішов тріщинами лід, але поки недостатньо. Цього буде замало, аби зазирнути вглиб і зрозуміти, що коїться з нею.

Я прикликав на поміч духів. Вовча сила рідко кому допомагає в лікуванні, проте бабуся навчила мене секретам, як витягати рани з глибин чужих тіл та загоювати їх. Однак Леандра здавалась здоровою. Змерзла, застудилась, можливо, була виснажена, але я не помітив ані внутрішньої кровотечі, ані жодної іншої причини так реагувати.

Отже, постраждав її дух. Жах того, що трапилось, все-таки наздогнав юну принцесу. Скільки їй, трішки за двадцять? Навряд чи вона чекала, що все буде аж так складно.

– Гей, – покликав я її, – Леандро, тобі потрібно поїсти.

– Дякую за турботу, але я не голодна…

– Це важливо. Бодай трішки! Готували ваші кухарі… – північних тут поки не було. – І вони дуже старались, коли дізнались, що це для тебе, – коли я передав наказ приготувати їжу, яку можна принести принцесі, вартові, що несли цю вість на кухню, казали, що місцеві аж видихнули з полегшенням. Раділи, що вона жива.

Згадка про народ змусила Леандру пробудитися. Вона з зусиллям змінила позу, опустила ноги на підлогу. Я підсунув стіл ближче, вклав дівчині в руку виделку. Вона ледве тримала її, і пальці тремтіли.

– Знаю, тобі зараз важко, – прошепотів я. – Але боротися потрібно. Не дозволяй горю поглинути тебе з головою. Треба боротися за себе. Думаєш, мені зараз дуже приємно?

– Ні… Я так не думаю. Я знаю, що я ворогиня, і, напевне, гидко намагатись вмовити мене поїсти…

– Не гидко, проте голова моя зайнята тисячею дум, і я не знаю, чи зможу направити свою країну так, аби ми справді знайшли спільну мову, – чесно відповів я. – Однак я боротимусь. І ти борися. Не дозволь темряві поглинути тебе, Леандро, чуєш?

– Чую.

– Поглянь на мене. Ти маєш бути сильною та міцною. Серед мого народу вистачатиме тих, хто тебе ненавидітиме. Не роби захист ще важчим, пробач собі бодай сама.

Нарешті її вуст торкнулась слабка усмішка.

– Я намагатимусь, – пообіцяла Леандра.

– Тоді поїмо разом?

– Якщо… Якщо ми зможемо обговорити роботу на завтра, то було б дуже добре.

Я думав, що дам дівчині кілька днів перепочинку, нехай би трохи прийшла до тями, але бачив, що це лише нашкодить, тож кивнув.

– Обов’язково. Розмова не завадить, – погодився я.

Леандра видихнула з полегшенням і нарешті взялась за їжу. Я теж взяв тарілку і почав накладати собі страви. Треба дослухатися власних порад… попереду важкий шлях, і нам доведеться його пройти.