2 (3)

– Привіт, Сіверте, – я простягнув руки до малого, і хлопчик радісно перебрався в мої обійми. – Як ти, Вовченятку? Гарно минула дорога?

– Гар-р-р-р-рно! – чинові виповнилось всього чотири роки, але він вже добре розмовляв, нещодавно освоїв літеру «р» і тепер гарчав за кожної першої можливості. – Дядько Давет катав мене на др-р-р-раконі!

– То ти побачив столицю з висоти?

– Так! Ми тепер будемо тут жити?

Я кивнув.

– Це тепер твій палац.

– А мама? – Сіверт схопився на моє відросле світле волосся, смикнув за прядки. – Вона назавжди відлетіла у хмари?

Цього разу я не знайшов сил, аби відповісти швидко, глитнув і довго прокручував почуте в голові, добираючи правильну відповідь.

Останнім часом що я, що Гретте рідко бачились з сином, війна – жорстокий час, що відсікає батьків від дітей. Однак я зміг повернутись до малого, а дружина – ні. За ці дні сталось стільки всього, що я заховав біль якомога далі, в маленьку клітку, замкнув її на важкий замок і намагався не випускати звідти жодні емоції. Проте вони пробивалися назовні і зараз мало не потекли сльозами по щоках. Звісно, не можна плакати при синові. Я повинен бути сильним для нього, принаймні зараз.

– Так, Сіверте. Твоя мама боролась за наше право, за наше – і твоє – майбутнє. Вона полягла в бою, і дух її полинув в небеса. Тепер вона спостерігатиме за тобою з хмар, і коли ти навчишся говорити з духами, можливо, почуєш її.

Північани часто розповідають дітям, що їх батьки або матері полинули в небо. Я чув цю розповідь змалечку. Так я супроводив діда та старшу сестру. Мою маму забрала хвороба, з якою не впорались цілителі, бо того року ми мали надто мало їжі і надто заслабли. Не в кожній з цих втрат я міг звинуватити Фаргосс, проте в материній – так.

Я відчув біль, коли загинула Гретте, проте він був таким далеким, таким звичним… Я примирився з ним і перегорнув цю сторінку. Однак зараз, дивлячись в ясні очі свого маленького сина, розглядаючи суміш рис, моїх та його матері, розумів, що найгірше – не втрата своєї партнерки, найгірше це те, що моє Вовченя залишилось без неньки.

І в цьому теж був винен Фаргосс. Не хтось конкретний, а велетенська люта країна і її жадібний король, котрий хотів більше землі, більше зерна, більше грошей та зброї.

Не знаю, чи прийде до мене Гретте, коли я кликатиму духів, як приходять сестра, мати і дід. Проте одного разу вона точно навідається до Сіверта, коли він навчиться викликати духів і сам.

– Я сумуватиму, – малий обійняв мене за шию. – Тату, а якщо ти також відлетиш?

– Не відлечу, – не можна давати таких обіцянок, але я не стримався. – Присягаюся. Твій батько себе берегтиме, Вовченя.

Я поцілував малого в маківку і хотів віддати його Алекті, але син вчепився в мене рученятами.

– Зараз я мушу піти у справах, – ласкаво промовив я, – але обіцяю, що увесь вечір проведу з тобою. І ти залишишся спати в моєму ліжку.

До того, як ми пішли у бій, Сіверт часто любив засинати у мене під боком. Звісно, в бойових походах дитині не місце, але я жахливо за ним скучив, а син – за мною. Він увесь аж засяяв, почувши мою обіцянку, і знову міцно-міцно обійняв, притулився всім тілом і ледь чутно промурмотів, що він обов’язково прийде.

Я передав дитину Алекті і нарешті наповнив тацю їжею. Обіцяв же повернутись до Леандри. Тепер дивитись на неї буде складніше, я повсякчас згадуватиму слова сина… але який вибір? Ми повинні припинити ворожнечу, і це єдиний спосіб, що приходив мені в голову.

Однак я все ж не поспішав рушати до південної принцеси. Супроводив Алекту з малим до виділених для ельфійки покоїв, приніс туди їжі. Алекта вдячно всміхнулась, вмостилась на підлозі і годувала мого сина. Своїх дітей у них з Даветом поки не було, зате дівчина стала найкращою тітонькою для Вовченяти.

Розвернувшись, аби зрештою залишити їх, я мало не наштовхнувся на Давета. Друг, уже за поглядом розпізнавши, що щось не так, мовчки рушив слідом за мною.

– Принцеса відмовилась співпрацювати? – спитав він через кілька сходових прольотів. – Ти виглядаєш засмученим.

– Вона показала мені звіти, що отримувало фаргосське військо. Звіти про наше просування і ті злочини, які ми коїли дорогою, – похмуро промовив я.

– Які злочини? Про що ти? Це війна, Йоганнесе…

– Війна, так. Я покажу тобі потім ті звіти, – кинув я роздратовано, – і ти побачиш, в чому вони нас звинувачують. Так, це брехня. Але нам доведеться дуже постаратися, аби переконати місцевих, що насправді ми – не хворі виродки.

Давет поплескав мене по плечу.

– Ти впораєшся.

– Так. А наших – переконати в тому, що люди бояться через незнання, а не зі злості… – я замовк на кілька секунд, пригадуючи, як дивився на мене Сварг. Ніхто інший не знав про моє рішення щодо одруження, але Давет повинен. Без нього нічого б не вийшло. – Послухай, друже… Я запропонував Леандрі шлюб. Заради закріплення нашого союзу. Ніхто ще не знає, але вона погодилась спробувати.