1 (5)

– Легко брехати про те, що вже відбулося, і у чого нема живих неупереджених свідків, – з болем відказала я, – можна назвати неправдою все, що завгодно. А докази?

– Мені потрібна карта.

Йоганнесу знадобилось кілька хвилин, аби відшукати її та розстелити на столі поверх різноманітних паперів. Озброївшись вказівником, він повів мене вздовж ліній битв, вказуючи на місця, що були наведені у звітах.

– Ось дивись. За цим звітом, – вказав він на потрібний лист паперу, – ми перейшли річку четвертого дня осені. Але насправді це відбулось на два дні пізніше, тому що ріка підіймалась, розлилась надто широко. У цей час південці активно відводили оборону від міста, і ми застали фактично розграбовану пустку. Далі. Ось тут було лише два загони, Ведмеді і Рисі. Їх не вистачило б для того, аби взяти в кільце село. Вовки та Сови у цей час воювали в іншому місці. Поглянь на звіти! Не могли ж вони водночас «відзначитися» в двох різних місцях…

Я зачепилась поглядом за повідомлення і похмуро кивнула.

– Поглянь, нас звинувачують в руйнуванні села, проте воно стоїть в гирлі річки, захищене і з півночі, і зі Сходу. Нащо нам було брати це село і йти на нього взагалі, якщо простіше скористатись переправою, а потім затиснути їх, і тоді люди опиняться в природній облозі?

– Не всі і не завжди чинять логічно, – глухо промовила я.

– Та невже?

Холодногірці просувались дуже швидко. Якби вони відволікались на дрібну помсту або завоювання, то не дійшли б нікуди, я добре це усвідомлювала. Тож тепер могла лише скляними очима стежити за вказівником, яким Йоганнес водив по карті, і кивати.

Він не брехав мені. Власне, навіть не мав для того суттєвої причини. А я бачила безліч невідповідностей у всьому, що розповідав батько.

– І що ж, – глухо промовила я, – ви ні в чому не винні? Так виходить?

– Ось в цих звітах я не бачу протирічь, і мене не було там, тож про всяк випадок звелю командирам все перевірити. Але, враховуючи кількість брехні у решті, я смію сподіватись, що це не моя армія втратила честь і піддалась шалу, а все ж, знову неточність, але поки що неспростовна. Ну і, зрештою, мені ніколи не дарували жодних жінок. Я не можу навести тобі докази, принцесо Леандро, бо я не знаю, про кого йдеться, і проте я готовий дати Вовчу Клятву. На цій війні я не торкався жодної жінки, і ніколи в своєму житті не застосовував до жінки силу.

Він дивився прямо мені у вічі, і від цього погляду кров холонула в жилах. Я вважала Йоганнеса жорстоким варваром, що нищить усе на своєму шляху, а тепер, виявляється, всі ці руйнування були справою не його рук? Чиєю ж тоді?

– Ти приймаєш Вовчу Клятву? – спитав він, і я побачила, як на кінчиках густих світлих вій іскряться дрібні сніжинки.

– Так, – видихнула я. – Приймаю.

Повітря запахло морозом. Мені ніби снігу за комір сипнули. Магія підтверджувала: Йоганнес Вітварг говорив правду. Він справді не чіпав жодної жінки, як би її не звали.

– Якщо ти впевнена, що твій батько не міг брехати тобі, – м’яко промовив чоловік, – можливо, хтось брехав йому самому?

Було б благословенням схопитись за цю думку, проте я тремтячими руками дістала звіт стосовно села у гирлі річки і простягнула його Йоганнесові.

– Ось тут батько сам був. Це він робив всі записи. Він надіслав їх сюди, аби я передала раді. Тоді ми переконували наших союзників дати війська у підкріплення, проте ніхто так і не прийшов. Фаргосс кинули напризволяще…

Велетенський Фаргосс, ситий та багатий, набагато міцніший за Холодні Гори, потребував допомоги, але ніхто, звісно, не надав її. Саор та Легер відмовилися навіть говорити з батьком. Імператор-Сонце, Людвіг Берглунд, прислав замість відповіді три металеві колоски. Я досі пам’ятала, як гнівався батько.

Коли він нападав на Холодні Гори, то казав, що у них багато заліза. Проте залізо не можна їсти. Північани ослаблені без фаргосського зерна.

Все з самого початку було брехнею. За що батько карав холодногірців? За їх незалежність, за небажання приєднатись до імперії? Вони не святі, святих не існує, проте я знала, що й ми не святі також. Тепер я в цьому не сумнівалась.

Ноги підкосились. Я впала б на підлогу, на жаль, не здатна знепритомніти, просто надто слабка, але Йоганнес притримав мене за лікоть.

– Все в порядку?

Я ледь проковтнула сльози.

– Відведіть мене назад в камеру, – попросила я. – Думаю, я заслуговую цього.

– Наша домовленість, принцесо Леандро, була інакшою. Ти досі вважаєш, що союз зі мною – це лихо?

Я заперечно похитала головою.

– Тоді я не хочу, аби ти поверталась в камеру. Я хочу, щоб ти допомогла мені. Я знаю, як управляти моєю країною, але у вас, південців, все інакше. Культура, звичаї, закони…

Батько вже показав, що він думає про закони.

– Я не хочу просто зламати все це, і мені не завадить гарний радник, який добре знатиме країну, дбатиме про неї і навчений правити. Я не можу просто так назначити радницею тебе, мене не зрозуміють, Леандро, бо принцеса Фаргоссу – ворог. Якщо тільки вона не має стати королевою нашої країни. Нашого нового союзу. Отже?