1 (4)

Йоганнес не збрехав: він справді зняв з мене кайдани і, взявши під руку, обережно вивів з в’язниці. Якби на те була моя воля, я б спробувала сховати бодай якось нашийник, що огидною подобою кольє лежав на моєму горлі. Прикрила би коміром чи волоссям… Та король Холодних Гір не дарував такої ласки. Можливо, тому, що слід попросити про це вголос?

Я не знала, чого чекала за межами в’язниці, але точно не того, що палац виглядатиме так… Звично. Доки ми проходили коридорами до королівських кабінетів, я намагалась відшукати криваві плями, розбиті вікна, щось, що вказувало б на жахливе вторгнення.

Жодного сліду.

– Виглядаєш здивованою, принцесо, – гмикнув Йоганнес. – Щось не так?

– Палац. Він цілий. Неушкоджений, – я нервово сіпнулась. – Чому? Де сліди загарбання?

– Після того, як твій батько загинув, а ти потрапила у полон, бій тривав недовго. Корона все одно була в наших руках. В палац нас просто впустили, – відповів чоловік. – Який сенс нищити те, що й так нам віддали?

Я хотіла відказати, що вони знайшли такий сенс, коли стерли з лиця землі Ноктес, невелике містечко, що вирішило впустити загарбника і привітно відчинило свої ворота для його війська, але проковтнула це заперечення. Спочатку треба поглянути на документи і на карту.

Батьків кабінет розташовувався в одній з палацових веж. Тут було багато вікон. Коли тато ще мав владу над драконами, він любив дивитися на столицю з висоти польоту і кликати своїх лускатих підданих. З віком його дар згас, перейшов до мене і розквітнув з новою силою. Та все ж, кабінет тато змінювати не став.

Я заозиралася, не знаючи, як би потай визирнути назовні. Подивитися, що сталось з містом. Але Йоганнес явно помітив мій порив. Замість заперечити, він лише легенько підштовхнув вперед і сказав:

– Можеш оглянути Естрею, принцесо. Біле місто все ще стоїть. Як бачиш, кіптява його не вкрила. Ми, північани, поважаємо чужу працю, доки вона не несе нам смертельної загрози.

Довелось знов проковтнути всі слова суперечки. Я наблизилась до вікна, що виходило на схід, і впилась поглядом в університет, високий та шпилястий. Такий цілий… Що робилось біля його підніжжя, з цього місця не побачиш, але трохи віддалік гомоніли люди. Місто здавалось цілком нормальним.

Я рушила по колу. Наблизилась до північного вікна. Річковий порт постраждав, з цього боку заходили війська. На вулицях крутилися люди. Йшов ремонт.

Захід. Крамниці уже поступово відчиняли свої двері, і до них зазирали люди.

Північ. Робітники тягнулися до мануфактур. Диміла зброярня. Я розгледіла дрібну фігурку північанина, що розмахував руками і роздавав вказівки. Здається, керував роботою групи південців. Трохи далі, просто на центральній площі, стояли намети: не військо Холодних Гір спинилось посеред міста, не маючи де розквартируватися.

– Вони не зайняли будинки, – прошепотіла я. – Чому?

– Тому що знайти вільні будинки не так вже й легко. Зазвичай все комусь належить, – знизав плечима Йоганнес. – Чому ж іще?

– Ви не збираєтесь загарбувати їх?

– Звісно, ні.

Звісно.

– Ви завоювали нашу країну, – тихо відказала я. – Ви зайняли чужу землю. І тепер ви, королю, кажете, що звісно, не збираєтесь займати чужі будинки.

– Годі розмов, принцесо. Висувай свої звинувачення. Де звіти?

Батько завжди зберігав всі зведення з фронту біля столу, в спеціальних артефакторних шухлядках. Я підійшла до них і завмерла, зачепившись поглядом за шматок дерева, на якому нетвердою дитячою рукою було виведено три фігури. Звісно, це належало не моєму батькові, а Йоганнесові. Тато ніколи не мав нічого сентиментального, він казав, що це слабкість.

– Творіння мого сина, – пояснив Йоганнес, помітивши мою заминку.

Я розгублено кивнула, не знаючи, що сказати. Маленький хлопчик лишився без матері через моє закляття і через війну, яку розв’язав мій батько. Хай як далеко зрештою зайшли холодногірці…

Треба зосередитися.

Ледь взявши себе в руки, я відчинила потрібну шухлядку і витягнула звідти папери. Заповнені різними почерками звіти, трохи підпалені, зім’яті… Багато з них ледь-ледь змогли доставити. Йоганнес уважно спостерігав за кожним моїм рухом, і я перевернула перший лист, демонструючи йому замальовку: випалене село.

– Це неподалік з Перевалом. Ось, – тоді вказала на наступні записи, – те, що ви зробили з містом в трьох днях їзди від Перевалу. Ось це – вже зі столичних сіл.

Я показувала йому звіт за звітом, спостерігаючи, як шириться жах в очах Йоганнеса. Зрештою дійшла до останніх записів.

– А ось це, – промовила тихо, майже переходячи на шепіт, – свідчення двох жінок, яких вам… подарували, і вони ледве змогли втекти.

– Подарували?.. – затнувся Йоганнес і вглядівся в текст. Потім сахнувся від нього, як обпечений. – Це брехня, Леандро. Усе це – абсолютна брехня.