1 (1)

Леандра

Останнє, що я відчула, перш ніж втратила свідомість: чоловічі руки защібують на мені нашийник, який блокує магію. Потім наступила пітьма…

Прийшовши до тями, я сіпнулась, руки інтуїтивно потягнулись до шиї. По холоду, що розтікався жилами, я вже зрозуміла, що магії нема, отже, нашийник на місці. Однак переконатись в цьому на доторк не змогла. Важкі кайдани стискали мої зап’ястки і впивалися в шкіру.

– Вітаю, принцесо Леандро.

Я відкрила очі і мимоволі здригнулась, зрозумівши, де знаходжусь. Палацова тюрма, підземелля, та сама секція, де тримали магів.

Ще вчора – чи скільки я часу була не при тямі? – це місце належало моєму батькові, королю Нікандро Третьому Фаргосському.

Проте зараз я дивилась прямо перед собою і бачила найлютішого ворога нашого народу, Йоганнеса Білого Вовка, короля варварів з Холодних Гір. Доки я сиділа в кайданах, він, чоловік, що напав на мою країну, стояв вільно і розглядав мене спокійним, але водночас зацікавленим поглядом. Вбраний у тонку сорочку та прості штани, він геть не нагадував короля, і статус видавав тільки підбитий хутром плащ, що лежав неподалік. Йоганнес не відчував холоду, що пробирав мене до кісток.

– Де я і чому я тут? – спитала я.

– Думаю, Ваша Високосте, ви уже знаєте відповідь, – похитав головою Йоганнес. – Не робитиму інтриги: Фаргосс програв. Тепер я король цієї землі.

Я замружилась, сподіваючись, що чоловік розтане в повітрі, а я прокинусь в своєму ліжку і знову буду щасливою безтурботною принцесою. Але ні. Спогади атакували мою свідомість одне за одним. Я би затиснула вуха, ховаючись від чужих голосів, від криків, але мої зап’ястки все ще стримували кайдани, а від себе самої не сховаєшся. Ніде.

– Що вам від мене потрібно? – спитала я, змусивши себе дивитися Йоганнесові просто в очі.

– Ти хоробро билась в останньому бою, – він сів на стілець, який я не помічала досі, і ледь помітно всміхнувся. – Хоч ви і були приречені на поразку.

Тоді я так не думала. Я до останнього вірила, що ми впораємось. Коли батько розв’язав війну проти Кланів Холодних Гір, я намагалась його спинити, була проти кровопролиття, але водночас не вважала, що наша країна постраждає аж так сильно. Просто казала, що ми втратимо людей, і так чинити не можна. Але Нікандро не пробачив завданої образи, вважав, що Клани, тепер очолені єдиним королем, нападуть першими.

Він був впевнений, що легко переможе їх, і помилився. Підсилені допомогою Легеру, нашого одвічного суперника, холодногірці просувались вперед, наче стихія.

Ми й оком не встигли змигнути, коли вони опинилися під воротами столиці. А потім батько віддав наказ підняти драконів, і…

Я відмовилась.

Тоді я ще не розуміла, на що прирікаю власну державу.

– Ти поранена? – спитав Йоганнес. – Серед моїх людей нема цілителів, що могли б переконатись в цьому. Тобі потрібно лікування?

– Нащо? – глитнувши, спитала я.

Зблизька Йоганнес не здавався страшним чи лютим. Звичайний чоловік, гарний навіть. Набагато привабливіший за більшість аристократів, яких батько намагався запропонувати мені в якості наречених. Однак від нього віяло силою, і я розуміла: якщо мені досі зберегли життя, то лише з якоюсь конкретною метою. Що ж тоді йому потрібно?

Батько розповідав про холодногірців жахливі речі. Про те, що на жінку в їх полоні чекатиме страшна участь. Як би я не намагалась виглядати хороброю, страх розповзався тілом.

– Я б волів, щоб тебе вбила не сталь, а старість, – відказав Йоганнес. – От і все.

Цього разу я не стримала лютого погляду. Вони відкинули усі пропозиції про перемовини, що надсилав батько, коли зрозумів, що війну йому не виграти. Наступали, показуючи свою силу і лють. А тепер він говорить про те, що моє життя може тривати так довго з його ласки?

Йоганнес помітив цей злий погляд.

– Що, сподіваєшся ніколи не старішати? – він всміхнувся. – О, жінки і їх прагнення до вічної молодості…

– Я не знаю, чому я в цих підвалах і яких ви шукаєте домовленостей чи розваг, – пропалила я його поглядом, – проте, якщо думаєте, королю, тримати мене на ланцюгу до старості, використовуючи зі своєю метою, що б це не було, то я знайду спосіб вирватися. Ні рабинею, як у вас заведено, ні іграшкою в ваших руках я не стану.

– Не знаю, про що йде мова, – Йоганнес трохи спохмурнів, – проте у нас на Півночі прийнято одружуватися з жінкою, а не брати її в рабство, і кайдани замість шлюбних клятв не використовують ніколи.

Одружуватися? Холод, що й так діймав мене, посилився. Батько казав про відкинутий союз, про те, що умови Йоганнеса неприйнятні. Що, як Білий Вовк просив не просто про об’єднання, а про шлюб? Він вже жонатий, проте хтозна, чи не дозволено на Півночі взяти собі другу жінку?

– У вас є дружина, – процідила я, – тому я сподіваюсь, що витлумачила натяк на одруження неправильно.

За ворога я не піду. Тим паче, тепер, коли це не принесе користі моєму народові.

Але від веселощів Йоганнеса не лишилось і сліду. Він зміряв мене поглядом і сказав:

– У мене була дружина. Однак в бою, принцесо Леандро, вона загинула. Від твого закляття.