Розділ 12 . Спільний шлях та велика новина

Еліс : 

​Спуск зі Скель Вітрів був легким, наче сам ліс підштовхував нас у спину. Срібне сяйво, що вирвалося з Храму, не зникло — воно розлилося тонкою вуаллю над верхівками дерев, перетворюючи звичайне листя на мерехтливе срібло. Я відчувала, як книга в моїй сумці тепер пульсує в такт моєму серцю. Ми більше не були просто мандрівниками; ми були хранителями нового світу.

​Коли на горизонті з'явилися вежі нашого замку, я побачила те, що змусило мене зупинитися. Дорога від села до лісу, яка раніше була занедбаною і зарослою колючками, тепер була розчищена.

​— Дивись, Кайдене! — я вказала на дим, що піднімався біля підніжжя пагорба. — Там люди!

​Кайден: 

​Я напружив зір. Біля самої межі лісу, на нейтральній території, кипіла робота. Люди в простих селянських сорочках разом із моїми вовками (у людській подобі) тягали колоди. Вони будували щось велике — довгі ряди наметів та дерев'яні примости.

​— Це... ринок? — Брон здивовано принюхався. — Я відчуваю запах свіжого дьогтю та... меду?

​Я прискорив крок. Коли ми наблизилися, з натовпу вибігла мама Лілі. Вона виглядала втомленою, але її очі світилися таким щастям, якого я не бачив ніколи.

​Мама Лілі 

​— Ви повернулися! — я кинулася обіймати Еліс, а потім, трохи зніяковівши, коротко обняла навіть Кайдена. — Ох, діти, ви не уявляєте, що тут сталося! Коли те світло з Храму накрило село, староста сам прийшов до воріт замку.

​Я повела їх до центру нової забудови.

— Ми вирішили назвати це «Срібний Ярмарок». Люди принесли зерно, тканини та інструменти. А вовки... Кайдене, твої хлопці принесли стільки рідкісних лісових ягід та цінної деревини, що наші майстри просто ахнули! Тепер нам не треба боятися зими. Ми будемо торгувати, а не воювати.

​Надя : 

​Я не втрималася і побігла шукати своїх друзів. На майданчику, де підсихали нові прилавки, я побачила групу сільських дітей. Вони з острахом, але цікавістю дивилися на Марка, який крутився поруч.

​— Привіт! — я підбігла до дівчинки зі своєї колишньої школи. — Це Марк, він вовк, але він дуже добрий. Хочете погладити його вушка?

​Дівчинка обережно протягнула руку. Марк підставив голову і весело чхнув. За хвилину навколо нас уже зібрався цілий натовп дітей. Хтось приніс м’яч, і через мить на Срібному Ярмарку пролунав перший спільний дитячий сміх.

​Еліс : 

​Я дивилася на все це і відчувала, як сльози підступають до очей. Татова книга була відкритою на сторінці, де раніше був лише малюнок Храму. Тепер там з'явився новий напис, зроблений моєю власною рукою (хоча я не пам'ятала, як його писала):

​«Справжній Храм будується не з каменю, а з довіри. Справжня Клятва живе там, де рука зустрічає руку».

​— Це і є Вічний Мир, так? — прошепотіла я Кайдену.

— Це тільки початок, Еліс, — він притягнув мене до себе, дивлячись на те, як Альфи Брон, Сігурд та Вальда допомагають селянам піднімати останню балку головної брами. — Але це найкращий початок, про який я міг мріяти.

​Ярмарок гудів, як розтривожений вулик, але цей гул був приємним. Я стояла біля центрального прилавка, де мама Лілі розкладала свої знамениті пиріжки. Поруч із нею Вальда, Альфа Півночі, з цікавістю розглядала плетені кошики.

​— Це для риби? — спитала Вальда, торкаючись лози. — Наші сіті часто рвуться об лід, а це виглядає міцним.

— Це верба, люба, — усміхнулася мама Лілі. — Вона гнучка, але не ламається. Бери два, я навчу твоїх дівчат плести такі самі в обмін на той синій мох, що ви привезли. Кажуть, він знімає жар краще за будь-яку м'яту.

​Це була перша офіційна угода «Срібного Ярмарку». Без золота, без зброї — лише знання та допомога.

​Кайден: 

​Я спостерігав за своїми воїнами. Найважче було Брону. Його вовки звикли брати те, що їм потрібно, силою. А зараз вони стояли в черзі до коваля Ганса, щоб той підкував їхніх коней або нагострив сокири для заготівлі дров.

​— Глянь сюди, вовче, — Ганс простягнув Брону ніж із дивовижним візерунком на лезі. — Це сталь, загартована в джерельній воді. Вона не тупиться об кістку.

Брон обережно взяв ніж двома пальцями, наче кришталь.

— Я принесу тобі за це три шкури сріблястої лисиці, людино. Мої мисливці знайшли їх у глибоких норах. Вони зігріють твоїх дітей взимку.

​Я бачив, як Ганс простягнув руку, і Брон, після секундного вагання, потиснув її. Його величезна лапа майже повністю сховала долоню коваля, але це був жест рівних.

Надя : 

​— Марку, швидше! — я тягнула друга за собою до ятки з солодощами. — Дивись, що принесли вовченята Вальди!

​Сіль та Іній розклали на великому листку лопуха дивовижні ягоди — вони були прозорі, як лід, і світилися зсередини блакитним.

— Це «Сніжні сльози», — гордо сказав Іній. — Вони ростуть тільки там, де спить вітер. Вони солодкі, як мед, але холодні, як сніг.

​Я спробувала одну. Вона справді миттєво розтанула на язику, залишаючи приємний холодок. Сільські діти, які спочатку стояли осторонь, почали підходити ближче, вимінюючи яскраві скляні намистини на ці магічні ласощі.

Еліс : 

​Раптом на ярмарку стало тихо. До брами під’їхав вершник у дорогому плащі. Це не був селянин і не вовк. На його грудях виблискував герб Королівського Казначейства.

​— Я чув, тут відкрився новий ринок, — гукнув він, оглядаючи намети зверхнім поглядом. — Король хоче знати, чому тут торгують без його дозволу і... що це за дивні звірі ходять серед людей?

​Кайден зробив крок уперед, його очі на мить блиснули золотом. Я відчула, як татова книга в моїй сумці знову стала теплою. Ми знали, що рано чи пізно світ дізнається про нас. Але ми не чекали, що так скоро.

Посланець у дорогому оксамитовому плащі не злізав з коня. Його погляд ковзав по наших прилавках із такою зневагою, ніби він побачив не дивовижні дари лісу, а купку сміття. Коли його очі зустрілися з очима Кайдена, я відчула, як повітря навколо затріщало від напруги.