Розділ 11 . Скелі вітрів та випробування духу

Еліс : 

​Повітря ставало дедалі розрідженішим і холоднішим, коли ми почали підйом на Скелі Вітрів. Тут не росли дерева, тільки гостре каміння, що нагадувало зуби велетня, та поодинокі клаптики сивого моху. Вітер тут не просто дув — він співав, плакав і часом вигукував імена тих, хто наважився сюди прийти.

​— Тримайтеся ближче до скелі! — крикнув Кайден, перекриваючи гул стихії. Його чорна шерсть розвівалася на вітрі, а очі пильно стежили за кожним моїм кроком.

​Я відчула, як татова книга в сумці стала важкою, наче налилася свинцем. Вона ніби попереджала: це місце не прощає помилок.

​Кайден: 

​Скелі Вітрів були відомі тим, що вони витягували назовні таємні страхи. Брон ішов трохи позаду, його дихання було важким. Я бачив, як він час від часу здригається, наче бачить тіні своїх минулих ворогів.

​— Кайдене, — прохрипів він. — Тут занадто багато голосів. Вони кажуть... що я зрадник своєї породи. Що я здався людині.

​— Не слухай їх, Броне! — вигукнув я, зупиняючись поруч. — Це лише вітер. Він живиться твоїми сумнівами. Дивись на світло Еліс!

​Еліс підняла ліхтар із Срібним Первоцвітом. Його сяйво було слабким у цьому сірому мареві, але воно розрізало туман, створюючи безпечний острівець спокою.

​Надя : 

​Марк перетворився на вовка, щоб мені було легше триматися за його загривок. Мені було страшно, але я не хотіла показувати цього дорослим. Раптом вітер приніс запах... маминих пирогів. І голос мами Лілі, такий чіткий, ніби вона стояла за рогом скелі:

«Надю, повертайся! На замок напали! Еліс у небезпеці!»

​Я мало не відпустила Марка. Мій крок збився.

— Марку, ти чуєш? Мама кличе! Нам треба назад!

​Марк зупинився і сильно труснув головою. Його очі засвітилися золотом.

— Ні, Надю! Це омана! Мама Лілі в безпеці під охороною Вальди. Це Скелі намагаються нас розлучити. Закрий вуха і співай ту пісню, яку Еліс грала на скрипці!

​Я заплющила очі і почала мурликати мелодію. Голос мами перетворився на звичайний свист вітру. Ми пройшли найнебезпечнішу ділянку.

​Еліс : 

​Ми вийшли на вузький карниз, який закінчувався масивною кам'яною брамою. На ній не було замків чи засувів — лише чотири заглиблення у формі вовчих лап і одне коло посередині.

​— Це вхід, — прошепотіла я. — Чотири Альфи мають покласти лапи, а я... я маю покласти татову книгу в центр.

​Кайден, Брон, Сігурд і Вальда (яка приєдналася до нас біля підніжжя) одночасно підійшли до брами. Кожен із них відчував напругу. Це був момент істини. Чи зможуть вони відкинути гординю заради спільного майбутнього?

​Я поклала книгу в центр. Камінь почав вібрувати.

— За Срібну Клятву! — вигукнула я.

— За Срібне Коло! — відгукнулися Альфи.

​Брама з важким стогоном почала відчинятися, відкриваючи шлях до долини, де час, здавалося, зупинився. Ми знайшли його. Срібний Храм стояв перед нами, омитий сяйвом вічного місяця.

​За важкою брамою нас зустріла тиша, яку можна було відчути шкірою. Срібний Храм не був будівлею в звичному розумінні — це була гігантська печера, вистелена кристалами, що росли прямо зі стелі та підлоги. У центрі зали стояла чаша з водою, яка не колихалася, хоча згори на неї падали краплі.

​Я відчула, як татова книга в моїх руках почала випромінювати м’яке блакитне світло.

— Це Дзеркало Істини, — прошепотіла я, підходячи до чаші. — Тато писав, що воно показує не те, ким ми є, а те, ким ми можемо стати.

​Кайден: 

​Я зробив крок до води. Моє відображення спочатку було звіриним, із закривавленими іклами — привидом мого минулого. Але потім вода розгладилася, і я побачив себе... старого, сивого, але з усмішкою. Я тримав на руках дитину, а поруч стояла Еліс. Ми були в мирі.

​— Воно показує майбутнє, — мій голос здригнувся від хвилювання. — Справжнє майбутнє, де зграя не мусить воювати за кожен клаптик землі.

​

Брона : 

​Я теж заглянув у чашу, готуючись побачити там зраду. Але замість цього я побачив свої Скелі, вкриті зеленню, та своїх воїнів, які обмінювалися товарами з людьми. Я побачив, як мій народ більше не вмирає від голоду.

​— Значить... це можливо, — Брон важко опустив голову, і я бачив, як його гординя нарешті розбилася об цю тиху правду. — Клятва — це не кайдани. Це коріння.

​Надя : 

​Ми з Марком підбігли до стіни, де висіли стародавні гобелени. На одному з них була зображена дівчинка, дуже схожа на мене, яка годувала вовка з рук.

— Дивись, Марку! — я вказала пальцем. — Це ж ми! Тільки дуже-дуже давно.

​Марк обнюхав тканину.

— Вона пахне мамою Лілі. Наче вона колись теж була тут.

— Можливо, всі мами знають шлях до Храму, — засміялася я. — Тільки вони називають це «любов’ю».

​Еліс : 

​Раптом у центрі зали, над чашею, з’явився дух — напівпрозора постать старого лісника. Його обличчя було мені до болю знайомим.

— Тату? — вигукнула я, роблячи крок уперед.

​Постать посміхнулася. Це було лише відлуння, залишене магією Храму, але голос звучав так чітко:

«Еліс, доню... Ти принесла Світло туди, де панувала Тінь. Але Вічний Мир потребує останнього кроку. Ви маєте залишити в цьому Храмі те, що роз’єднувало вас найсильніше. Свою злість. Свою пам'ять про старі образи. Віддайте їх воді, і Срібна Клятва стане незнищенною».

​Ми всі перезирнулися. Це було найважче випробування. Забути про те, як люди вбивали вовків, а вовки — людей.

Повітря в Храмі забриніло, наче натягнута струна. Чаша з Дзеркалом Істини почала випромінювати тепле золотисте світло, яке заповнило всю печеру. Я бачила, як тіні на стінах почали ворушитися — це були наші страхи, наші образи, які чекали, щоб їх нарешті відпустили.

​— Я почну, — я вийшла вперед і поклала долоні на край чаші. — Я віддаю воді пам'ять про той день, коли вовки прийшли до нашої хати з вогнем. Я прощаю зграю за страх, який вони посіяли в моєму серці. Віднині я бачу в них не хижаків, а братів.