Розділ 4 . Поклик крові та тіні

Еліс : 

​Минув рівно тиждень з того дня, як Альфа залишив мене на межі лісу. Сім днів, які мали б стати полегшенням, але стали моїм особистим пеклом. Кожного ранку я прокидалася з відчуттям, ніби частина моєї душі залишилася там, серед вікових сосен, де повітря пахне грозою та диким звіром. Сестра одужала, її сміх знову лунав у нашій хатині, але я не могла приєднатися до загальних веселощів. Я стала тінню самої себе.

​Мати дивилася на мене з тривогою, помічаючи, як я годинами застигаю біля вікна, вдивляючись у темну стіну лісу.

— Еліс, доню, принеси води зі старого колодязя, — тихо мовила вона, торкаючись мого плеча. — Тільки не ходи далеко. Люди кажуть, що вовки останнім часом зовсім близько підходять до селища. Їхнє виття тепер не схоже на звичайне... воно тривожне, наче вони щось шукають.

​Я мовчки кивнула, взяла важкі дерев'яні відра і вийшла на подвір'я. Холодне осіннє повітря обпекло легені. Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо в криваво-червоні тони. Це був мій улюблений час, але тепер він викликав лише тривогу.

​Колодязь стояв на самому краї нашого поселення, за кілька кроків від червоних стрічок, що позначали кордон. Я опустила відро, слухаючи, як воно б'ється об стінки, і раптом відчула, як волосся на потилиці стало дибки. Повітря навколо миттєво згустилося, наче перед грозою. Цей запах... я впізнала б його серед тисячі. Смак металу та вологої землі.

​Я різко обернулася, чекаючи побачити знайому високу постать Кайдена, але натомість із густих тіней вийшов інший. Чоловік був майже таким же кремезним, як Альфа, але його очі світилися не шляхетним золотом, а брудним, холодним сріблом. На його обличчі застигла зневажлива усмішка, яка не обіцяла нічого доброго.

​— То ось вона, маленька цілителька, яка затьмарила розум нашому вожаку, — процідив він, повільно підходячи до кордону. — Ти виглядаєш ще жалюгіднішою, ніж я очікував. Слабке людське дівчисько з очима, повними страху.

​Це був Бйорн. Я пам'ятала його з тієї ночі в селищі вовків. Він був правою рукою Кайдена, але зараз у його позі не було й натяку на відданість своєму Альфі.

​— Чого ви хочете? — мій голос здригнувся, і я міцніше стиснула ручки відер. — Кайден відпустив мене. Я не порушувала угод.

— Кайден зробив помилку, — Бйорн зробив ще крок, переступаючи через червону стрічку. Він порушив власний кордон. — Він став м'яким. Він пахне тобою, Еліс. Його вовк більше не дбає про зграю, він лише чекає нагоди знову побачити твої сльози. Зграя не може дозволити собі такого лідера. Ти — інфекція, яку потрібно видалити, поки вона не вбила весь організм.

​Він підійшов так близько, що я відчула жар, який виходив від його тіла. Його рука різко злетіла вгору, перехоплюючи моє підборіддя. Пальці боляче впилися в шкіру, змушуючи мене дивитися в його скляні очі.

— У тебе є час до світанку, — прошепотів він, і його подих був схожий на гарчання звіра. — Або ти зникаєш так далеко, що він ніколи тебе не знайде, або твоє село перетвориться на попіл. Я особисто простежу, щоб жодна хата не вціліла. Вибирай, цілителько: твоє життя чи життя всіх цих людей, яких ти так любиш?

​Він відштовхнув мене з такою силою, що я впала на землю. Відра перекинулися, вода миттєво ввібралася в сухий бруд, наче її й не було. Бйорн розвернувся і в один стрибок зник у хащах, залишивши мене одну в сутінках, що стрімко насувалися на світ. Я сиділа в пилу, ковтаючи сльози безсилля, і розуміла: казка закінчилася. Почалася війна за виживання.

Кайден: 

​Сьома ніч без сну. Сьома ніч, коли повітря в моїх покоях здавалося надто густим, а тиша — надто гучною. Я стояв біля відкритого вікна, вдивляючись у нічний ліс, що розстилався піді мною чорним океаном. Мій вовк не просто не спав — він вив усередині, шкрябаючи кігтями по моїй свідомості, вимагаючи повернутися до тієї межі, де ми залишили її.

​Я відчував Еліс. Цей зв’язок, який я намагався заперечувати, став моїм прокляттям. Я відчував її втому, її сум, що осідав на моєму серці важким попелом. Але раптом... світ навколо мене ніби вибухнув.

​Різкий, пронизливий спалах чистого, нерозбавленого жаху прошив моє тіло, наче розпечена блискавка. Це був не мій страх. Це був її крик про допомогу, беззвучний, але такий сильний, що в мене потемніло в очах.

​— Бйорн... — прохрипів я, відчуваючи, як мої зіниці розширюються, поглинаючи райдужку.

​Я не став витрачати час на двері. Я вистрибнув прямо з вікна другого поверху, перекидаючись у польоті. Мої людські крики перейшли в низьке, загрозливе гарчання, коли лапи торкнулися землі. Величезний чорний вовк, більший за будь-кого в цій зграї, летів крізь хащі, ламаючи гілки, що траплялися на шляху.

​Я відчував запах зради. Він змішувався із запахом Еліс — ароматом диких трав і солодких сліз. Бйорн, мій бета, той, кому я довіряв своє життя, посмів наблизитися до моєї власності. Мій внутрішній звір ревів від люті, вимагаючи лише одного — крові.

​Кожна секунда здавалася вічністю. Я бачив, як дерева миготять повз мене сірими тінями, але в голові була лише одна картина: Еліс, самотня й беззахисна перед тим, хто не знає жалю.

​Коли я нарешті вилетів на узлісся біля колодязя, моєму погляду відкрилася картина, від якої в мене закипіла кров. Еліс сиділа на землі, розгублена, зломлена, а навколо неї ще витав важкий, задушливий запах Бйорна. Він уже зник, але залишив по собі отруту своїх погроз.

​Я перекинувся назад у людину, навіть не дбаючи про те, що моє дихання збилося. Моє тіло все ще вібрувало від залишків трансформації, а кулаки були стиснуті так сильно, що нігті врізалися в долоні до крові.

​— Еліс! — мій голос прозвучав як удар об скелю.

​Вона здригнулася, підняла голову, і я побачив у її очах те, що змусило моє серце зупинитися. Вона боялася. Боялася мене. Вона закрила обличчя руками, наче чекаючи удару, і це було болючіше за будь-яку рану, яку мені колись завдавали в бою.

​Я підійшов до неї повільно, змушуючи свою ауру заспокоїтися, хоча всередині все ще палахкотіло полум’я. Я опустився перед нею на коліна прямо в бруд, не зважаючи на свій статус Альфи.