26

Почувалася я до біса кепсько. Причому, ось уже кілька днів. "Пригода" не минула для мене даром. Тільки-но я прийшла до тями, як мене замутило. Слабкість і запаморочення були такими сильними, що проблематично було навіть із ліжка піднятися.

А тут до фізичної слабкості ще й психологічний роздрайв додався. Солус, до якого я вже звикла, зник. Замість ослабленого недугою і ранами чоловіка з'явився сильний воїн, від якого так і фонило силою, магією і владністю. Він так сильно змінився, що я стала боятися зустрічей із ним. І безбожно спекулювала своїм станом. Якимось дивом я стала передбачати його абсолютно беззвучну появу. Негайно ж валилася в ліжко й імітувала якщо не непритомність, то глибокий сон. Величезних зусиль мені коштувало не потягнутися до його незмінно ласкавої долоні, що опускалася мені на чоло, не відповісти на обережний дотик його губ до моїх. Я розуміла, що без кінця уникати його товариства мені не вдасться. Але все одно намагаласявідтермінувати неминуче пояснення .

Кілька днів тому до мене спішно покликали місцеву лікарку, яка збентежено розвела руками. Потім з'явився дрімучий старець, який зрештою скрипучим голосом заявив, що "такі" хвороби він не лікує. Навіть бабуся Фойя зазирнула до мене, незважаючи на слабкість, що все ще мучила її. Вона покатала поруч зі мною свій клубок долі, поговорила зі мною ні про що, а потім раптом різко нахилилася до мене і прошепотіла на вухо:

- Не муч ти його, дитинко. Він і так весь знервувався. Слуг усіх, що оточують, теж змучив. Та й його увага до тебе в твоєму стані аж ніяк не зашкодить.

- Н-не розумію, про що ви.

- Усе ти розумієш. Просто поговори з ним. Адже він анітрохи не змінився. Тільки сили трохи додалося. І всього-то.

Я шумно ковтнула. Стан, як стан. А увага його... Я була не проти його уваги, але й одночасно боялася її. Чомусь лише кілька днів тому мені здавалося все простим і ясним. А після того, як я ледь не стала причиною його загибелі, все змінилося. Жару у вогонь додало і звернення до нього підданих, які з'явилися звідки не візьмись.

Вони називали його Повелителем! Та він і був ним весь цей час. Навіть коли був скалічений, позбавлений магії та сили. Причому, скалічений з моєї вини. Щоправда, Веселка, яка раптом вирішила, що має право критикувати мене і ставити під сумнів мої судження, нахабно втрутилася в мої думки:

- Сам винен. Нема чого було на нетямущу накидатися.

Це я - нетямуща?!

Веселка взагалі останніми днями осміліла. Я чомусь раптом вирішила, що вважатиму її дівчинкою. І вона, до речі, була не проти цього. Вона перестала ховатися і стала видима людям, що оточували мене. Мені дуже хотілося дізнатися думку Солуса про неї. Але ж для цього потрібно було хоча б поговорити з ним.

І як же цей Повелитель царствено і як щось само собою зрозуміле приймав загальне поклоніння і шану. Це тільки я весь час була, немов сліпе кошеня. Спочатку прийняла його за банального бандита і ґвалтівника. Потім охрестила його драгом. А після всього і зовсім мало не звела його в могилу.

Почуття провини і дивного збентеження не давали мені дивитися йому в очі. Змушувало боягузливо ховатися й уникати його.

Фойя пішла, а замість неї увірвалася щаслива Ініміс. Змовилися вони, чи що? Чергування біля мого ліжка влаштували?

- Ель, ти уявляєш, ВІН зробив мені пропозицію. Ми тепер із тобою не просто подругами будемо, а справжніми сестрами.

- Оу, - тільки й змогла я вичавити з себе і раптом гірко розридалася.

- Ель, ну чого ти? Чому плачеш? Адже все добре закінчилося. Навіть краще, ніж можна було припускати.

- Та що ти розумієш, Іні.

- Послухай, люба. Усі в твоєму стані поводяться... дивно.

Знову мова про мій стан! Та що ж усі такі тямущі, тільки я нічого й не розумію!

- Але потрібно взяти себе в руки. Адже він гори заради тебе готовий звернути. А тобі тільки й потрібно, що почати розмову з ним. А далі Солус уже сам упорається!

Ну що ж. Вони всі мають рацію. Рано чи пізно нам, дійсно, доведеться поговорити. А мені ось зовсім не хотілося говорити! Я хотіла, що б він згорнув мене у свої обійми, як раніше. А не обережно, ніби смертельно хвору, торкався лише кінчиками пальців. Відсторонюючись, варто було лише мені зробити якийсь рух. Я хотіла, щоб він зім'яв мої губи поцілунками, а не по-братськи торкався губами чола.

Напевно, і справді доведеться поговорити. Вимагати. Наполягти. Або зібратися,  і піди світ за очі.

Медитація і самонавіювання ні до чого не привели. Я все ще ніяковіла і боялася майбутньої розмови.

Я приречено зітхнула, витерла долонею мокрі щоки і прошепотіла:

- Іні, ти допоможеш мені одягнутися?

- Так звісно ж! Про що мова! Навіть у кімнати Солуса проводжу тебе. А то хіба мало...

Напевно, вона хотіла сказати "втечеш", але вчасно прикусила язик.

Іні вийняла зі скрині комплект яскравого синього кольору. Потім пильно, з прищуром на нього подивилася. Оцінювально глянула на мене...

- Ні, не піде. Ти й так занадто бліда. А синій взагалі тебе на мишу перетворить.

І тут же висмикнула невагому, з найніжнішого бузкового шовку сукню.