24

Одна річ знати, що в тебе є вибір. І зовсім інша, коли цього вибору немає.
Чомусь я ні на мить не засумнівалася в словах Іні. Тепер мені зрозумілими стали переглядування чоловіків, недомовки, що раз у раз звучали. Шанобливе звернення до нього і навіть страх з боку слуг.
Красивий, владний, жорсткий і, одночасно такий... ніжний. Але ж це тепер не має жодного значення! Він - повелитель, і йому обов'язково потрібні спадкоємці.
А хто я така? Його швидкоплинна забаганка, іномирянка зі скаліченим нутром. Як швидко він пошкодує про те, що приніс мені клятви? І що буде потім зі мною? З моїм серцем? Мені вже зараз нестерпно боляче через те, що я збираюся зробити. А з часом стане тільки гірше.
Ініміс схлипнула, думаючи про щось про своє, поправила на мені ковдру. Та мені раптом стало соромно. Занурившись у свої переживання, я зовсім забула про бабусю Фойю.
- Іні, а що там із бабусею?
- Вона зникла. Мітус сказав, що за нею послали воза. Але в будинку її не виявилося. А люди, що прихистили її, взагалі нічого не можуть згадати. Ніби їм хтось пам'ять підчистив. Я боюся, що... це справа рук мого нареченого.
Так, справді схоже на ображеного нареченого. От тільки яка йому користь від старенької? І до речі, від мене не сховалося, як Іні просто назвала нехай і тимчасового, але все ж таки повелителя - Мітус. Невже?..
- Він тобі подобається?
- Хто? - скинулася Іні. Але судячи з того, як вона почервоніла, то чудово зрозуміла, про кого я говорю.
- Так, подобається. Але сама розумієш, де я - а хто він.
Ще й як розумію.
Я поспішила до невеликої скрині, де, як з'ясувала напередодні, лежала ціла стопка строкатих вбрань. Не дивлячись, вихопила туніку і шаровари, швидко одягнулася і повернулася до Іні.
- Давай будемо думати. Бабусю потрібно знайти. Ти, до речі, повелителю говорила про неї?
- Це він мені і сказав про її зникнення. Велів не турбуватися, а повірити йому і чекати.
Угу, вірити йому. Це в них сімейне - мало що, так одразу "вір мені".
Може, до Солуса звернутися? А чим, власне, він може допомогти? Без своєї магії він беззахисний, як дитина. Он, навіть ходити нормально не може, все ще кульгає. Ну хіба що кулаки важкі має. Але хіба ж прості кулаки зрівняються з блискавкою, що зривається з кінчиків пальців?
- Ходімо, Іні, погуляємо. Може, щось почуємо, або придумаємо. У чотирьох стінах нам точно краще не буде.
Але, щойно ми вийшли з моєї кімнати, як натрапили на одну служницю. Чомусь я її запам'ятала: останнім часом вона часто миготіла перед очима.
Побачивши нас, жінка повелася дивно. Вона подивилася на всі боки, як злодюжка, а потім підійшла до нас.
- Пані, - вклонилася вона, дивлячись на Іні. - Мене просили передати вам одне прохання.
- Мені? - сторопіла дівчина.
Служниця кивнула, і знову озирнулася на всі боки. Але в коридорі крім нас не було жодної душі.
- Літня жінка чекає на вас у покинутому будинку, за парканом замку.
- Який вона має вигляд, ця жінка?
У скупому описі ми одразу ж упізнали бабусю Фойю.
- Це ж чудово. Потрібно негайно знайти...
- Ні, ні, ні, ні, пані. Ця жінка просила нікому про неї не говорити, а поспішити. Вона дуже чекає на вас і вашу подругу в тому будинку.
Єдине, що в той момент збентежило мене, це що доведеться залишати замок без відома Солуса. Щоправда, я негайно заспокоїла себе, що ми відлучимося ненадовго. Ймовірно, старенька прийшла до тями і пішла від людей, які її прихистили, ще до того, як за нею відправили слуг. Вони просто розминулися, і бабуся зараз сидить одна, в покинутому будинку і чекає на нас.
- Я покажу вам дорогу.
Нам пощастило, і ми дісталися до самих воріт ніким не поміченими. Щойно ми наблизилися до воріт, заіскрила охоронна магія. Щоправда, служниця дістала якийсь амулет, і в захисті утворилася тонка щілина.
- Нам видають ці ключі, щоб ми могли йти на ніч додому, - навіщось передбачила наші запитання жінка.
Хоча, якщо чесно, мене трохи вразила така недовіра. Значить, слугам приходити-виходити можна, а ми, бачте, "під захистом".
Тільки-но ми протиснулися в щілину, як за спиною знову завібрувала магія.
- Якось мені незатишно, - прошепотіла Ініміс.
- Ель? - почувся далекий окрик.
Я озирнулася. Мені не здалося - на під'їзній дорозі, досить далеко від нас, стояв він. Мій Солус.
- Швидше, пані, швидше, - квапила нас служниця.
Ініміс, передчуваючи зустріч зі своєю бабусею, вже зникла в кущах. А я все стояла і не могла зважитися - мені дуже хотілося повернутися. Але, не кидати ж подругу одну?
Солус щось крикнув убік, імовірно, когось покликав.
- Я скоро повернуся, - пробурмотіла я, немов він міг мене почути, і пішла за служницею.
Іні втекла далеко вперед і вже зникла з поля зору. Служниця ж раз у раз зупинялася, підпускала мене на якусь відстань, і знову йшла вперед. Мені ж доводилося майже бігти, лаючи саму себе за те, що настільки не пристосована до прогулянок у майже диких заростях.
Дихала я так важко, що крім власного дихання більше нічого не чула. Та ще мій веселковий друг раптом з'явився з нізвідки, кружляв переді мною, заважаючи і збиваючи мене зі шляху.
- Стій, дурна, - шипіло в голові, - повернися!
Мені б прислухатися. Тим паче, що дивний холодок справді став пробиратися під шкіру. Служниця зупинилася далеко попереду, чекаючи на мене.
А я взяла і зупинилася. Прислухалася. Навколо щебетали потривожені птахи, шуміли листям високі дерева. Щось не схожий цей ліс на обжиту місцевість. Та й шлях ми подолали цілком пристойний, пора б хатинці вже показатися.
- Повертайся! 
- шипів мій елементаль.
Мені раптом стало по-справжньому страшно. Особливо, коли згадала, що він з'являвся тільки тоді, коли мені загрожувала небезпека. Ініміс я давно вже не бачу і не чую. Страх холодними мурашками розповзається по шкірі. Я вирішила прислухатися до вимог мого елементаля і прислухатися до своєї запізнілої інтуїції. Мабуть, варто повернутися до замку, покликати на допомогу і надати можливість чоловікам зробити те, що вони і повинні робити - захищати нас, слабких, і витягати з халеп, у які ми з власної дурості потрапляємо.
Я позадкувала, розвернулася і... ніс до носа зіткнулася з дядечком Ініміс.
- Кудись поспішаємо?
Блиск холодних небесно-блакитних очей і отруйна посмішка мені зовсім не сподобалися. Ох, як не сподобалися.
Він різко виставив уперед долоню і загробним голосом прошипів:
- Спати!
Я бачила мерехтливий згусток, що полетів мені в обличчя. Але ухилитися не встигла. Райдужна хмара встала на шляху цього згустку, але спалахнула і розсипалася іскристим пилом. Ця штука вбила мого елементаля?!
Це було останнє, що я запам'ятала в той момент.