21

За останню годину Ініміс протоптала доріжку на м'якому килимі. Може, натякнути їй, щоб змінила траєкторію? А то з такими темпами пухнаста розкіш, що прикрашала підлогу в її спальні, перетвориться на подерте лахміття. Я сиділа на невеликому диванчику, чинно склавши на колінах руки. За подругою вже не стежила - шия боліла від того, що довелося крутити головою з боку в бік.

До кімнати Іні ми піднялися одразу після сніданку. Якщо чесно, то мені дуже хотілося прогулятися садом. Пряний запах яблук і тихий шелест листя вабили, як ніколи.

Щоправда, якась зануда на рівні підсвідомості свербіла, що аромати і свіжість вітру тут ні до чого. А виною тому високий чорнявий чоловік, який зник на моїх очах під покровом старих яблунь. Я навіть здогадувалася, куди він пішов. Варто було мені згадати озерце посеред саду, як одразу ж згадалися і міцні долоні, що погладжували моє тіло, і м'які губи, що солодко терзали мої. І навіть страшний сон не затьмарив цей спогад.

Він сказав, що не винен у моїх кошмарах. І я йому повірила. Ці неймовірно темні очі не брехали. Просто не могли збрехати. Я дуже хотіла вірити, що він сказав правду. Та й який сенс був йому брехати? Мимоволі пересмикнула плечима, ніби відповідаючи на поставлене собі ж запитання.

Іні раптом зупинилася посеред кімнати й метнулася до вікна. Здається, килиму пощастило. Її нетерплячий вигук змусив мене відчути себе винуватою. Занадто багато моєї уваги став займати цей чоловік.

- Найтірі, ну коли вже вони повернуться?

Десь годину тому Оллі по секрету повідомив їй, що за бабусею Фоєю вже відправили слуг. І навіть показав кімнату, відведену їй. Кімната була набагато меншою за ті, в яких розмістили нас, і знаходилася на першому поверсі. Але була досить мило обставленою і виглядала цілком комфортною.

- Може, давай, вийдемо прогуляємося?

- А якщо пропустимо приїзд бабусі?

- А ми підемо їм назустріч. Тож не пропустимо.

Іні визирнула у вікно, з якого добре проглядалася під'їзна алея, важко зітхнула і погодилася.

Фух, нарешті. І вона відволічеться, та й я розважуся трохи.

Щоправда, тільки-но ми вийшли із замку, мій погляд мимоволі метнувся до тієї самої доріжки, що зникала серед дерев. Що він там робить стільки часу? Може, купається? Голяка?

Так, що за мана!

Як викинути його з голови?

Я спробувала зосередитися на спогляданні клумб, що мали недоглянутий вигляд, наче дикі луки, на замкові з оповитими темним плющем башточками, на тому, що говорила Ініміс. Навіть голову догори задерла, мовляв, хмари дуже подобаються.

Краще б я цього не робила. Те, що я побачила в небі, птахом бути ніяк не могло. Дві істоти, які навіть із такої відстані здавалися величезними, пустували в хмарах.

- Це дракони, - пролунав позаду чийсь голос, - Ви ж таких ніколи не бачили?

Я обернулася на голос. Мітус, або, як його називав Оллі - повелитель, дивився на мене дивним поглядом. Злість, недовіра? Складно сказати. Але погляд його, безумовно, був мені неприємний.

Я нічого не встигла відповісти.

- Дракони, як дракони, - зухвало фиркнула Ініміс.

- От як? А деякі їх явно побоюються, - чоловік усе ще дивився на мене, виразно при цьому посміхаючись.

Невже мій страх був такий очевидний? Я подивилася б на його обличчя, якби він тоді опинився на скелі на моєму місці. Відчуття далеко не найприємніші, коли на тебе мчить чорне чудовисько, що пихкає вогнем.

- Вам здалося, - знову огризнулася Ініміс. - Ми набагато більше побоюємося тих, хто літає на них верхи.

Ось тепер чоловік подивився на неї.

А я зробила крок назад, намагаючись піти з лінії їхніх поглядів. У Ініміс - гордий, лютий, обурений. У повелителя - глузливий і поблажливий. І як це я раніше не помітила, що між цими двома явно щось відбувається? Це ж саме цей чоловік доставив Іні в замок? Він самий.

- І що, навіть наважишся покататися на драконі?

- Теж мені, задоволення, - Іні різко відвернулася. Її волосся при цьому зметнулося темною хмарою, шовк її туніки підкреслював кожну витончену лінію її стрункого тіла. Висока, яскрава - вона диво, як була гарна у своїй злості.

А ось Мітус, судячи з усього, її реакцію прийняв за виклик.

- Слабачка, - посміхаючись, прокоментував він. - Боягузка, - додав мить потому.

- Та легко! - зухвало прийняла виклик Іні.

Що тут відбувається? Що за вибух почуттів? І як це я, зайнята своїми переживаннями, примудрилася не помітити блискавки, що виблискували між ними?

Чоловік підняв очі до неба. Його обличчя на коротку мить стало відчуженим. А вже наступної миті один із драконів припинив перекидатися серед хмар і каменем полетів униз.

Ось це я злякалася!

- Може, і ти хочеш покататися на драконі? - пролунав позаду глибокий голос.

Я сіпнулася. Спалахнула. Оце так... Що за дика реакція на цей голос? І з чого раптом я стала реагувати на нього саме так? Минулого вечора ще боялася, корчилася від страху. А зараз голова паморочиться від одного тільки голосу.