16

- От і чудово. У присутності свідків наш договір укладено і навіть частково підтверджено. Здається, дівчата, вам є про що поговорити. Ми залишимо вас на якийсь час.

Солус усе ще не зводив погляду з дівчини, намагаючись передбачити її наступні дії. Він бачив її різною. У саркофазі - ніжною і беззахисною. На скелі - скуйовдженою і йоржистою. Біля родового джерела - переляканою і зухвалою. Напередодні ввечері, коли вона пропонувала йому його ж магію в обмін на послугу - рішучою і злегка наляканою. Але такою, застиглою і, здавалося, розчавленою - не бачив жодного разу.

Не цього він хотів. Усе, що завгодно, але тільки не ламати дівчину. Чомусь для нього це було важливо. Цього разу. Саме з нею. Він не був пуританином, і частенько ласував жіночими принадами. Іноді байдуже, іноді безцеремонно, іноді навіть захоплюючись на якийсь час. Примушувати і ламати спокусниць ні в нього, ні в його брата не було потреби. Нестачі в охочих опинитися в його ліжку теж не було - хіба може бути хтось більш бажаним, ніж неодружений і щедрий на вправні пестощі володар або його брат?

Солус вийшов із кімнати, спиною відчуваючи переляканий погляд дівчини, що викликав дивне тремтіння в тілі. Цей погляд буквально впивався між лопаток і не відпускав його.

Дочекавшись, коли до нього приєднається брат, кивнув вірному слузі, дозволяючи тому зачинити двері.

- Не думаю, що вони спробують утекти. І все ж, Оллі, ти відповідаєш за них головою.

- Само собою зрозуміло, - поважно надув груди старий, замикаючи двері на ключ.

- Нагодуй їх...

- Звісно, - поблажливо фиркнув слуга, анітрохи не зніяковівши від кинутого на нього обуреного погляду.

- Щось Оллі став занадто зухвалим. Може, відправимо його на спочинок? - віддаляючись, спеціально голосно кинув Мітус.

- Треба подумати про це, - підтримав його брат.

- Пффф, - у спини їм полетіло обурене фиркання, - ваш сніданок, володарі, чекає на вас у малій вітальні.

- Невиправимо, - засміявся Мітус.

- Куди ж ми без нього? - тихо, так, щоб не почув Оллі, усміхнувся Солус.

- Це правда, - так само тихо погодився його брат, - поговоримо?

- Поговоримо, - погодився Солус і попрямував не в малу вітальню, а у свій кабінет.

Дочекавшись, коли молодший брат увійде, замкнув двері й вимовив закляття тиші. У будь-який інший час закляття подіяло б миттєво. Але не цього разу. На кінчиках довгих пальців спочатку спалахнула ледь помітна блискавка. Потім, ліниво потріскуючи, вона почала збільшуватися, розщеплюватися на мерехтливі в повітрі найтонші нитки, і тільки за кілька довгих хвилин навколо чоловіків спалахнув невидимий сторонньому погляду купол.

- Що, все так серйозно? - осклабився Мітус.

- Не завадить, - зронив скупе Солус і ледве прошкандибав до крісла.

Темна шкіра крісла невдоволено рипнула під вагою його тіла. Чоловік втомлено опустив голову на спинку і змучено заплющив очі.

- Мені здалося, що ти почуваєшся краще.

Мітус стежив за братом стурбованим поглядом.

- Так і є. Краще, - уривчасто кинув Солус, не піднімаючи голови й не розплющуючи очей. - І магія потроху повертається. Але занадто повільно. І її, вочевидь, не вистачає, щоб відновитися.

У кабінеті на якийсь час запанувало мовчання. З язика Мітуса готові були зірватися запитання, але він мовчав, даючи братові можливість зібратися з думками.

- Дякую тобі, Мітусе, - нарешті підняв голову Солус, - спасибі, що не ставив зайвих запитань.

- То може, саме зараз поясниш усе?

- Само собою. Це вона. Ти, гадаю, вже зрозумів, так?

- Та виявляється, що нічого я й не зрозумів, - сварливо відгукнувся молодшенький.

Коли напередодні вірні вартові принесли йому новину про те, що Солус так і не з'явився в їхній літній резиденції, він сам особисто на чолі найкращих нишпорок кинувся на пошуки брата. Хто знає, що могло трапитися з ним, знесиленим і позбавленим магії. Вони перешерстили весь шлях, яким мав пройти брат. Але ні слідів його драконів, ні слідів Солуса так і не виявили. Було вже глибоко за північ, коли один із шукачів, молодий маг, виявив ледь помітний магічний слід, залишений старим слугою, який зник разом із Солусом. Коли ж цей слід привів до старого, майже забутого родового замку, Мітус зітхнув із полегшенням.

- Міг би й раніше здогадатися, бовдуре, - картав він сам себе, стрімко долаючи круті сходи ганку.

Лише опинившись у слабко освітленому холі замку і побачивши брата, який ледь тримався на ногах, він зітхнув із полегшенням. Бажання схопити того за грудки і всипати старшенькому, як слід, було просто непереборним.

Але ледь зробивши перший крок назустріч Солусу, він почув хрипкі слова:

- Мітус, ти вчасно. Потрібна твоя допомога.

- Та невже?...

- Потрібно доставити сюди дівчину. Бажано, до світанку. Тут не далеко, на околиці селища стоїть будинок. Вхід закритий закляттям. Я сам його відкрити не зможу.

- Як я впізнаю дівчину?