14

Якби старий Оллі не боявся налякати дівчину, то напевно пустився б навскач від радості. Ледь стримуючи свої емоції, він провів дівчину до кабінету господаря, на мить вискочив у коридор і гаркнув у дзвінку порожнечу, звелівши принести гарячого кампо. Судячи з квапливих кроків, що донеслися з першого поверху, його явно почули. Старий квапливо повернувся в кабінет, остерігаючись надовго залишати гостю саму.

Але здавалося, що дівчина геть забула про нього. Вона повільно блукала вздовж стелажів із книжками, розглядаючи яскраві корінці, і явно думала про щось своє. Маленький кирпатий носик кумедно морщився, мимоволі видаючи її хвилювання.

Вона була саме такою, якою він собі її й уявляв. Невисока, витончена, немов порцелянова статуетка. Копна мідного волосся, заплетена в розтріпану косу, ледь сягала лопаток. До такого кольору волосся належав яскравий розсип веснянок на обличчі, плечах. Але скільки Оллі не вдивлявся, жодної так і не помітив. Дуже хотілося зазирнути їй в очі. Тієї ночі, коли він підслухав розмову повелителя з його братом, повелитель стверджував, що вони були кольору нічних фіалок. Але так це чи ні, йому переконатися не довелося. Дівчина так жодного разу і не подивилася прямо йому у вічі.

У двері постукали й одразу ж з'явилася служниця з тацею, накритою білосніжною серветкою.

- Постав на стіл, - звелів він суворо, невдоволено насупившись від того, що допитлива дівка не соромлячись розглядала гостю.

Щойно служниця зникла за дверима, старий запросив Найтірі присісти в одне з крісел. Сам особисто налив гарячий напій у витончену чашечку і запропонував її дівчині. Гостя скромно сіла на самий краєчок сидіння, і вочевидь перебувала не у своїй тарілці.

- Я змушений, люба моя, покинути Вас. Не соромтеся, це дуже смачний напій. Щойно господар звільниться, він одразу ж приєднається до Вас.

І ось тут-то дівчина й підняла на нього свої очі. Може, Оллі дійсно розраховував побачити в її очах квітучі фіалки, але дійсність його неабияк збентежила. Гарненькі, симпатичні оченята. Якщо увімкнути фантазію, справді можна помітити кілька блискіток фіолетового кольору серед воістину смарагдової зелені. Набагато більше його вразили густі вії та зворушливий вираз, ніби дівчина ось-ось вибухне сльозами.

Він по-батьківськи поплескав її по плечу і швиденько ретирувався з кабінету. Щойно за ним зачинилися двері, він одразу ж замкнув їх. А для надійності ще й закляття охоронне наклав. Схаменувся, що треба було б відсмикнути фіранки, але вирішив не повертатися, а розшукати десь зниклого з самого раннього ранку господаря.

Оллі ні хвилини не сумнівався, що це саме та дівчина, про яку шепотілися повелителі, думаючи, що їх ніхто не чує. Та, на пошуки якої вже підняли всіх шукачів країни. Старий задоволено потер руки.

Тепер потрібно подумати, як піднести все повелителю, щоб той не здогадався про його гріх - Оллі страшенно любив підслуховувати. Звичайно ж, він виправдовував це турботою про молодого господаря, а не банальною цікавістю. Ось, наприклад, що було б, якби він не визнав у гості розшукувану втікачку? Прогнав би її, в кращому разі на кухню, а то й зовсім із замку вигнав би.

Але ні. Тільки-но він спустився сходами і в колі світла побачив її, одразу зрозумів, кого це принесло. Така незвичайна зовнішність була рідкістю в їхньому світі. Особливо виділявся її маленький зріст - недостатньо малий, щоб назвати її гномкою, але цілком достатній для того, щоб виділити її серед інших дівчат планети.

Вона цілком могла б виявитися землянкою - люди подейкували, що їхні жінки дуже тендітні й ніжні. Але не в цьому випадку. Дівчина була тендітною тільки на вигляд. А в іншому разі, як їй вдалося б втекти від повелителя? Тим більше під час церемонії з'єднання?

Оллі поспішив до входу в замок. Ось-ось має з'явитися господар. Трохи раніше він викликав до себе слугу, але той відмовився з'явитися на виклик. У той момент він був стурбований тим, щоб не упустити дівчину, яка сумнівалася в правильності своєї появи в замку. Поганий настрій Солуса точно розвіється, варто йому дізнатися про гостю. Оллі знову задоволено потер руки. І ледь відскочив від вхідних дверей, що стрімко відчинилися, грюкнувши о стіну.

- Оллі! - з порога рявкнув повелитель, - Ти що собі дозволяєш? Якщо я тебе покликав, то...

- Хазяїне, - вірний слуга нешанобливо перервав свого господаря, - у Вашому кабінеті на Вас чекає гостя.

Солус замовк, але продовжував розгнівано свердлити слугу поглядом.

- Смію припустити, дуже важлива гостя, - Оллі намагався не витріщатися на мокрий наскрізь одяг, недбало заправлену в штани сорочку і босі ноги повелителя, - Вона руда, наче...

Останні слова Оллі майже прошепотів, хитнувшись до самого вуха повелителя.

- Руда? - глухо повторив Солус.

Багатозначно смикнувши сиву брову, слуга мовчки підтвердив.

- Як? Коли? - повелитель виглядав, м'яко кажучи, збентеженим, - Звідки?

- Хвилин десять тому, - так само коротко й уривчасто відповідав слуга, - просто увійшла в хол. Більше нічого не знаю, крім того, що вона дуже налякана.

- Де вона?

- У вашому кабінеті, - ледь відкриваючи губи, вимовив слуга, а потім кинувся слідом за повелителем.

Солус, перемагаючи біль у понівеченій нозі, міцно чіпляючись за масивні перила, стрімко долав сходинки. Він усе ще не міг повірити, що його лисичка тут, що це не якась помилка. Її поява була абсолютно не логічною і на кшталт чаклунства. А тим більше, якщо врахувати, що ще якихось десять-п'ятнадцять хвилин тому вона тікала від нього з усіх ніг. А тепер ось так от просто взяла, і повернулася? Та цього просто не може бути.