13

Я зупинилася, прислухаючись і до своїх почуттів, і до звуків, що оточували мене. Обертатися було страшно - здавалося, що там, за воротами я залишила все зрозуміле, спокійне, безпечне. А от що чекає на мене попереду?

Несподівано здійнявся вітер, жбурнувши в мене розсип ранкової роси. Я здригнулася і мерзлякувато пересмикнула плечима. Обійнявши себе руками, повільно пішла вперед.

Щось мені моя задумка перестала здаватися геніальною. У шлунку тривожно засмоктало, нутрощі скрутилися в тугу грудку, та так і застигли важким каменем. Я покрутила на всі боки головою, виглядаючи свого елементаля. Але його і слід прохолов. Можливо, його і зовсім не було, а Ініміс помилилася? Ну, не до цього зараз.

Сад здавався старим і занедбаним. Десь у глибині, глухо шльопаючись об землю, падали перестиглі яблука. Краєм ока я вихоплювала сиротливо квітучі кущі й сухорляві деревця. Я озирнулася. Кам'яний паркан уже давно зник з поля зору. З кожним кроком я ставала дедалі невпевненішою і невпевненішою.

Нарешті, після болісно довгих хвилин у глибині саду, у досвітній імлі стали вгадуватися обриси замку. Серце підскочило до самого горла, і там і застигло. Я зійшла з доріжки і стала крастися між дерев. Що ближче підбиралася до замку, то нерішучішою я ставала. Ніби в лігво до чудовиська крадуся.

Ну, власне, так воно і є. Драг, якщо вірити словам подруги, і є справжнісіньке чудовисько. Ось тільки зараз я задумалася про те, як саме він буде «пити» мою магію? Разом із кров'ю? Або, може, залишить після себе випалену його голодом невинно чисту пам'ять? І взагалі, чи виживу я?

Вмирати не хочеться. Від слова «зовсім». Адже я зовсім не пожила, нічого не дізналася, світ не побачила. Не пізнала кохання...

А ось тут нестерпно занило коліно, протвережуючи мене і змушуючи вперше серйозно задуматися. Ось « кохання», чомусь, і не хочеться. Щось, напевно, в моєму житті вже було таке, що пам'ять послужливо вирішила ігнорувати.

Я, тим часом, уже дісталася вимощеного світлим каменем подвір'я, у центрі якого й був замок. Величезний. Вражаючий. І чомусь дуже затишний. Можливо, виною тому його очевидна занедбаність? Трохи похилені віконниці на високих вікнах, потемнілі від часу і подекуди вкриті темним мохом стовпчики балконів... Несподівано яскравий з фіолетовими проблисками плющ по-хазяйськи вився стінами, зникаючи з поля зору десь далеко вгорі, на стрілчастих башточках.

Я очікувала, що в такий ранній ранок двір буде безлюдним і я зможу непомітно прокрастися в замок. Що робитиму далі, мій план замовчував.

Але ні. Мешканці замку вочевидь вже давно були на ногах. Потішний кошлатий дідок, здіймаючи мітлою пил, підмітав двір. Літня жінка тягла величезний кошик з їжею. Несподівано згадала, що я сьогодні ще не снідала. Живіт зрадницьки забурчав.

То там, то сям з'являлися люди. Кожен займався своєю справою.

Я всю свою увагу зосередила на високих сходах, що вели до високих аркових дверей. На вигляд вони здавалися величезними і дуже важкими. Думаю, саме туди-то мені й потрібно. Приблизно в той самий час двері безшумно відчинилися, і на невелику терасу вискочив мужичок. Він був похмурий, явно чимось стурбований. Поспішно натягнувши на худі згорблені плечі темний камзол, пригладив розпатлане сиве волосся. І так гнівно подивився навколо, що я мимоволі відскочила, сховавшись за стовбуром старого дерева.

Може, це і є драг? Але він неймовірно швидко скотився вниз і підбіг до двірника, який шанобливо схилився перед ним у поклоні. Потім гукнув дівчину, що пробігала повз.

Ні, це не драг. Незважаючи на вік і кволий вигляд, він явно не був понівечений ранами, як стверджував хлопчисько Мік.

Від серця трохи відлягло. Але на очі йому показуватися розхотілося. Потрібно, мабуть, трохи прогулятися околицями і взяти себе в руки. Я маю постати перед драгом рішуче налаштованою особою, а не такою, що тремтить від страху, немов билинка.

Тихо, намагаючись не шуміти, я відступила вглиб саду.

Величезний сад, оповитий ліловим світанком, був тихий, порожній і непривітний. Немов насміхаючись над моєю нерішучістю, шуміли кронами дерева, раз у раз намагаючись хльостнути мене по обличчю гілкою. До мокрих від ранкової роси шльопанців прилипали сухі гілки й листя. Непогано б знайти якусь галявину, обсохнути, привести себе до ладу. Промову, зрештою, придумати.

Мені раптом здалося, що я почула сплеск. Прислухалася. І справді, десь зовсім недалеко дзюрчала вода. Там, де вода, має бути й піщаний берег. Ну, на худий кінець, розсип каміння. Не довго думаючи, я поспішила на звук.

Мій слух мене не підвів, чого не скажеш про голову. Я дійсно виявила невелике озерце, що виблискувало ніби живою дзеркальною гладдю посеред квітучої галявинки. Але тільки-но вискочивши з порослі здичавілої малини, я тут же застигла, немов укопана. Я не те, що поворухнутися боялася, а навіть зробити вдих не могла.

Просто в озері спав чоловік. Оголений. Абсолютно голий. Його ноги, стегна, частина тулуба були приховані під водою. Але вода була настільки прозорою, що практично нічого не приховувала.

Але замість того, щоб одразу ж відвести очі, я безсоромно втупилася на нього, роздивляючись міцні руки, плечі та рельєфні груди, що горбилися витонченими м'язами. Та ще й як на зло промінь світла, що пробивався крізь густу крону дерев, падав на це прекрасне тіло, виділяючи його серед напівтемряви занедбаного саду. Темне волосся, що віддавало синявою в яскравому світлі, падало на обличчя, приховуючи все, крім довгого орлиного носа. Чоловік спав, але в мене було стійке відчуття, що я застала зненацька справжнього хижака, дикого й небезпечного, готового будь-якої миті напасти, кинутися на мене. Намагаючись не шуміти, зробила незграбний крок назад.