11

- Тоді вона розсиплеться золотим пилком, - прокаркала бабуся Ініміс і буквально за комірець втягнула нас у будинок.

Поки ми, насупившись, сиділи в кутку верхи на величезній скрині, бабця Фойа метушилася кімнатою з такою швидкістю, наче й не несла за плечима десятки років.

Треба ж, пилком розсиплюся. Ця дика думка все не виходила з голови. Я була майже на сто відсотків упевнена, що саме шлюбні клятви виголосив тоді смаглявий красунчик. От тільки не розсипалася ж!

Я крадькома подивилася на свої руки. Потім на долоні Ініміс. Шкіра на її руках була ідеально чистою. А ось на моїх долонях і зап'ястях вилися ледь помітні візерунки. Я точно пам'ятаю, що вони вже були, коли я прийшла до тями. Знати б ще, що вони означають, про що говорять. Але ні Ініміс, ні її бабуся на мої руки уваги не звертали. Тож тут одне з двох: або вони не бачать цих візерунків, або вони нічого не означають.

Старенька тим часом носилася з кутка в куток, посипаючи їх дивним порошком і бурмотіла якісь замовляння. Дуже сподіваюся, що її чаклунство стане на заваді лихому задуму їхнього родича. Бо відчувати, як з кожною хвилиною, що стрімко наближає вечір, кам'яніє моя нова і єдина подруга, було дуже важко. Гіршою за перспективу вийти заміж за нелюба було тільки ...розсипатися золотим пилом.

І тут раптом мене осінило. Адже якщо наречений-невдаха передав, нехай і тимчасово, мені свою силу, значить, я можу що-небудь начаклувати. Адже вона має якось проявлятися, ця сила?

- Іні, - гукнула я подругу, - а якщо дівчина... незаміжня дівчина володіє магією... Який це має вигляд?

Ініміс шумно зітхнула.

- Значить, здогадалася, так?

Про що? Але запитати я не встигла, а просто подумала.

- Ти не ображайся. Адже ми знайомі з тобою всього нічого. Я не хотіла так все про себе відразу розповідати. Це буває по різному. Ось у мене, наприклад, немов бульбашки по венах клацають. А якщо щось таке створити, то здається, що ось-ось злетиш.

- То ти що, маг? - я була абсолютно щиро здивована. Іні, звісно, красуня. Але щоб - маг?

- Це голосно сказано. У мене мало сили, але дещо я можу. Ось дивись...

Ініміс кивнула головою на в'язку сухих трав, що висіла над дверима. Спочатку нічого не відбувалося. Але потім раптом мені здалося, що сухий віник заворушився, зашелестів. А з самої його гущі проклюнувся худий прутик оживаючої ліани.

- Це ти? Це ж ти зробила? - я не втрималася від захопленого шепоту. - І як ти це зробила?

- Я уявила собі те, що хочу зробити. І ніби послала туди своє дихання... Як би тобі пояснити...

Але тут раптом бабуся застигла на місці. Прислухалася. Повернулася обличчям до дверей. Ми затримали подих. Невже наречений з'явився?

Але двері з тріском відчинилися і на порозі з'явився хлопчисько. Здається, його називали Міком.

- Баб Фойя! Я все дізнався. Ніякий це не повелитель, а справжнісінький драг!

- Драг? Та чи ти з глузду з'їхав, пацан? Що робить у родовому палаці повелителів драг?

- А я звідки знаю? - пацан насупився, голосно шмигнув і витер ніс рукавом. - Може, він друг повелителя? Та он у будь-кого запитайте, всі, хто в палаці працюють, вам підтвердять. Я сам бачив, як він летів драконом. У саду старому всі дерева покришив - такий величезний. А потім бац, обернувся і вже мужиком до палацу пішов. І до того ж кульгав. А дочка садівника в його покоях прибирала. Так каже, що він і говорити як слід не вміє, а все гарчить. І з носа дим його йде. А ще він весь у ранах. Мабуть, зовсім у нього сил не залишилося - тому й дівчат із магією знайти велів. Пити їхню силу буде, ірод.

- Не брешеш? - насупилася Фойя.

Але хлопчисько виглядав таким щирим, що старенька тільки задумливо покивала головою. А потім дала хлопчику блискучу монетку.

- Біжи, Мік. Якщо ще щось почуєш, приходь.

Хлопчина схопив монетку і, задоволено підстрибуючи, втік.

- Ось драга нам ще й не вистачало.

- Вони що, магією харчуються? - я тихо запитала в Ініміс. Все таки до біса незручно, що моя пам'ять так мене підводить.

- Люди різне кажуть. Ніхто достеменно і не знає. Але так, подейкують, що вони п'ють силу обдарованих дівчат. А цей ще й поранений... Без магії як відновиться? Ох, невчасно все це...

І ми замовкли. Бабуся встала біля вікна. Якби не напружений погляд, спрямований на хвіртку, то я й не здогадалася б, що вона хвилюється. Іні нервово м'яла край шовкової туніки.

А я ж від нічого робити прислухалася до себе. Чи не зажурчить по венах магія? Ну хоч крапельку...

Але тиша. Ні жару, ні холоду. Тільки від напруги стало поколювати кінчики пальців, та візерунок на долонях ніби яскравіше засяяв. Я нишком подивилася навколо. На чому б перевірити свої здібності? Віник оживити? Не цікаво. Ураган закрутити? Боюся, не під силу буде. Погляд зупинився на стільцях, що стояли навколо столу. Їх, чи що, оживити? І навіть розуміючи, що навряд чи моя витівка увінчається успіхом, я почала уявляти собі, що один застрибає, як коза. Інший - збрикне, немов кінь. Образи тварин спливали самі собою. Я не бачила їх у цьому світі, але в моїй уяві вони спливали дуже чітко. Боячись злякати пам'ять, що прокидається (а що ж це ще таке було?), я не зупиняла політ своєї фантазії. Он той, хирлявий стілець обернеться котом. А найбільший, що стояв на чолі столу, пихне вогнем, немов дракон. Уява так розігралася, що в повітрі навіть димком потягнуло.