8

Я прокинулася надто стрімко. Не було ніякого блукання думок між сном і дійсністю, ніякої там сплутаної свідомості. Ух, які я згадала слова. Ось слова-то я пам'ятаю, а хто я така - ні. Ну, та не про це.

Я абсолютно чітко і виразно відчула страх. Такий моторошний, такий тваринний, що навіть судомою звело живіт. І при цьому я абсолютно ясно розуміла, що страх цей - не мій. Хтось зовсім поруч мало не корчився від жаху. І я відчувала ці флюїди кожною клітинкою свого тіла.

Не відкриваючи очей, я прислухалася. Десь неподалік лунали голоси. Обурений, скрипучий голос старої жінки і холодний, гордовитий чоловічий. І ось саме цей, чоловічий викликав у мені якесь невиразне неприйняття.

Я відкрила очі. Я не сумнівалася, що перебуваю в приміщенні, тому жо зовсім чітко відчула замкнутий простір. Було темно. Лише слабкий промінчик світла пробивався крізь щілину біля зачинених дверей. Тихо, намагаючись не шуміти, я встала з ліжка. Навіть не задумалася і не спробувала згадати, як саме я опинилася в цьому ліжку. Зараз для мене було важливим зовсім інше.

Мене мучили цікавість і незрозуміла тривога за того, хто відчував цей страх, що пробивався з кожної шпарини. Ці почуття явно не належали ні власниці старечого голосу, ні чоловікові.

І тут я згадала. Ініміс! Осяяння прийшло так різко і несподівано, що я спіткнулася об щось і мало не впала. Щоправда, простір навколо мене негайно ж освітився слабким, мерехтливим світлом. Я обернулася, щоб знайти джерело цього блиску, і натрапила на прозоре марево у вигляді потішного дракона. Того самого, який уже кілька разів мені допоміг. Дивно, але його присутність уже не здивувала мене. А навіть здавалася цілком природною. Його потішна мордочка похмурилася і пучила очі в бік зачинених дверей.

- Не ходиииии, - пролунало в голові.

Чи то це був голос дракончика, чи то стогнала моя інтуїція.

Але я не була б самою собою, якби послухала цей голос. Не дивлячись, я зірвала ковдру з ліжка і загорнулася в неї. Відчула себе трохи затишніше, ніби в мушлю сховалася.

Я обережно підійшла до дверей і трохи прочинила їх. Наступна кімната була порожня, а от з сусідньої лилося яскраве світло. Я підкралася до освітленого отвору і, ховаючись у тіні, заглянула в кімнату. Перше, що впало мені в око - це надзвичайно бліда Ініміс, яка сиділа з такою прямою спиною, що здавалося, її скувала судома. Повними жаху очима вона дивилася на досить вродливого чоловіка. Не знаю, чому я раптом звернула на це увагу. Але його краса була якоюсь неймовірно... чорною. Чорним було волосся, прибране в низький хвіст. Але довгі пасма при цьому дивно зависли в повітрі, ледь помітно ворушачись, ніби застиглий пучок змій. Божевільні, теж чорні, без білків очі дивилися на стареньку, розіп'яту на стіні.

Не видно було нікого, хто утримував би її біля тієї стіни. Але я чомусь одразу зрозуміла, що це справа рук цього страшного чоловіка. Чим йому не догодила нещасна жінка? Якби я була воїном, напевно, кинулася б їй на допомогу. Але я ж застигла, немов статуетка, сподіваючись, що мене не помітять.

На щастя, екзекуція старенької закінчилася. В одну мить змінилося все: очі чоловіка набули цілком собі людського вигляду, волосся перестало стовбурчитися, а обвисло млявими петлями, звиваючись на ідеально білій сорочці. Зповзла, хапаючись за горло і натужно кашляючи старенька. Тільки Ініміс усе з таким же жахом дивилася на незнайомця.

Він кинув їм коротке: «До завтра», розвернувся на п'ятах і попрямував до виходу.

А я, нарешті, змогла зітхнути.

Але, як виявляється, заспокоюватися я поквапилася. Тому-що я ще не встигла до кінця видихнути, як біля самого виходу чоловік раптом завмер на місці. Повільно, нереально повільно повернув голову, продемонструвавши мені свій ідеальний профіль: довгий, з легкою горбинкою ніс, скульптурні вилиці та губи, квадратне підборіддя, яке видається вперед. Він ніби прислухався до чогось.

А потім раптом, в одну мить опинився біля мене. Він навіть не доторкнувся до мене, а мені здалося, ніби мене скували залізними кліщами. Болів кожен м'яз, кожна кісточка. Легені горіли без повітря, але я все одно не могла зітхнути. Його чорні очі, що опинилися всього за кілька сантиметрів від мене, здавалося, пропалювали, спопеляючи, мене наскрізь.

Кілька секунд я падала в безодню жаху.

І раптом мене відпустило. Ніби й не було нічого, крім незвичайного оніміння. Губи чоловіка здригнулися в усмішці, очі, що палали темрявою, згасли, а його, напрочуд холодні пальці прихопили мене за підборіддя. Не боляче, але достатньо для того, щоб я не змогла вирватися. Якщо чесно, в той момент мені це навіть на думку не спало.

- Здається, я тебе налякав, крихітко?

Яка прозорливість! З якою б радістю я зараз прикинулася частиною інтер'єру. А тут ще коліно засвербіло. Підозрюю, саме так воно реагує на наближення до мене представників чоловічої статі.

Щось таке він помітив у моїх очах, бо одна брова його поповзла вгору, а зіниця запалилася йой, яким недобрим вогником.

Мені вмить захотілося суперечливого: бігти, зомліти і плакати. Напевно, саме тому я стояла, застигнувши, ніби пам'ятник, і чогось чекала.

Мужичок, вочевидь, залишився задоволений моєю реакцією. Недобрий вогонь в очах майже згас, а посмішка його була майже що доброю. Ніби знехотя він розвернувся і, кинувши на мене прощальний погляд, вийшов з дому.

Я обернулася на дивний звук, що пролунав з боку стіни. Виявилося, що старенька тільки зараз дісталася підлоги, впавши з таким дзенькотом, немов усередині неї були не людські кістки, а мішок із брязкальцями. Цей звук протверезив і мене, і Ініміс. Ми кинулися до неї, підхопили попід руки й посадили на єдиний не перевернутий стілець.

- Не миготи перед очима, - прикрикнула на мене моя нова знайома.

Я не огризнулася зовсім не тому, що злякалася її. Навпаки, мені раптом захотілося притиснути її до себе і втішити. Адже, судячи з її тремтячого і навіть трохи осиплого голосу, вона ось-ось заридає. Тож я відійшла вбік, трохи подумала і підняла перекинуті стільці. Сіла на один із них і затихла. Ініміс тим часом уже напоїла стареньку водою і зараз обмахувала її рушником, намагаючись привести до тями.