7

- Неймовірно! - бурмотіла Ініміс, - мало того, що вона виявила мій таємний притулок, ледве не втопила мене, то тепер я ще маю тягти її на своїй спині...

Її нова знайома недовго прокрокувала на своїх двох, а зовсім скоро кулем звалилася без почуттів просто біля ніг Ініміс. І їй нічого не залишалося, як тягнути дівчисько на своїй спині. Благо, що хоч до дому залишалося всього нічого.

Ось нарешті за черговим поворотом показався їхній із бабусею будиночок.

Темні, облуплені від часу стіни, подекуди провалений дах, невисокий паркан, підв'язаний строкатими ганчірками (щоб не впав). Зате двір перед будинком ряснів яскравими квітами, посадженими на акуратних грядках і в глиняних горщиках. У саду дозрівали соковиті плоди.

З відчиненого навстіж вікна лунало брязкання посуду й гучне бурмотіння. Тільки-но Ініміс зі своєю ношею з'явилася з-за повороту, як усі звуки, що долинали з дому, припинилися. Літня жінка вельми колоритної зовнішності вийшла на ґанок і, склавши над очима долоню козирком, мовчки спостерігала за парою, що повільно наближалася.

- Бабусю, - захекавшись, пробурмотіла Ініміс, - притримай-но двері.

Вона сяк-так протиснулася в будинок і, не зупиняючись, вирушила в дальню кімнату. Колись у цій кімнаті була спальня її батьків. Нині ж вона пустувала.

Дівчина опустила свою ношу на ліжко і витерла піт із чола.

- Хто це? - бабуся тихо встала біля онуки.

- Найтірі. Вона загубилася і нічого про себе не пам'ятає. Ти ж зможеш їй допомогти?

Не відповідаючи на запитання онуки, старенька так само тихо запитала:

- Найтірі... Чи не про неї говорив Клубок Долі?

- Бабусю, ти знову за своє?

Бабуся була переконана, що є жрицею і берегинею Клубка Долі. І від самого народження твердила Ініміс, що та колись змінить її на цій, як вважала сама Ініміс, нудній посаді.

Дівчина обійшла стареньку стороною і пройшла в кухню. Схилившись над казанком, що пихтів над вогнищем, вона шумно втягнула повітря.

- М-м-м-м, як пахне. Скоро буде готово?

Ініміс не потрібно було озиратися, щоб відчути появу бабусі за спиною. Вона якимось чином завжди відчувала появу когось поблизу - чи то людина, чи то просто якесь звірятко. Ось тільки Найтірі вона не відчула. Напевно, виною тому була товща води, що розділяла їх.

- Бабусю, як думаєш, будити гостю? Чи повечеряємо самі?

- Не буди. Нехай спить, - старенька сіла в крісло-гойдалку біля вікна, взяла в руки клубок, що лежав поруч, у скриньці.

Вона знайшла вільний кінчик нитки і почала перемотувати її в інший клубочок. Очі її стали якимись відстороненими, більш глибокими і прозорими. Ініміс тільки похитала головою і, не чекаючи бабусю, стала накривати на стіл. Старенька часто ось так ні з того ні з сього брала до рук нитку, яку називала Клубком Долі і перемотувала її в інший клубок. І так до нескінченності, скільки себе пам'ятала Ініміс, завжди в бабусі в руках миготіла срібляста, містами строката нитка.

- Може, ти й права. Нехай спить.

Вона поставила на стіл плетений кошик зі свіжими, ароматними коржами. Дівчина готувала їх сама особисто, додаючи в тісто запашні трави, зібрані у власному саду. Випадковий відвідувач міг би подумати, що їхній сад був просто недоглянутим, зарослим бур'янами. Але жодна травинка не росла там випадково. Кожна рослина мала своє призначення, могла як врятувати життя, так і відібрати. День за днем дівчина блукала навколишніми луками і лісами, викопуючи тільки їй одній знайомі рослини. А потім дбайливо пересаджувала їх у власному саду.

Глечик з освіжаючим напоєм, горщик із тушкованим м'ясом і овочами, вишиті бабусею серветки - ось і все, стіл накрито. Може, скромно, зате смачно і корисно. Із шафи в кутку кухні дівчина дістала дві глибокі тарілки і виделки.

- Ще один прилад постав, онучко, - раптом відгукнулася старенька.

Ініміс подивилася на бабусю, потім, із сумнівом, на двері, що ведуть до спальні, де лежала їхня гостя.

- Думаєш, вона скоро прокинеться?

- Прокинеться, але не скоро. Новий гість на підході, дівчинко.

Старенька неспішно склала недомотані клубки в скриньку, обережно закрила її і поставила в затишне місце. Потім сіла за стіл на своє місце і відчужено втупилася у вікно.

- Бабуся? - нагадала про себе Ініміс, слухняно виставляючи на стіл ще одну тарілку.

- Уже скоро, дівчинко, - сказала бабуся і здригнулася, коли на ґанок впала тінь.

Тінь застигла на місці, стала ущільнюватися, набуваючи обрисів людини. Повітря здригнулося, завібрувало і ось, пригладжуючи рукою розпатлане волосся, на ґанку з'явився чоловік.

Від високого, худорлявого, невизначеного віку чоловіка віяло небезпекою. А можливо, виною такому враженню були сутінки, що швидко згущувалися, і його настільки незвичайна поява. Він окинув швидким поглядом двір і, не чекаючи запрошення, увійшов у будинок. Йому довелося нагнутися, щоб не зачепити головою одвірок дверей. Прибране в хвіст волосся, що зметнулося при цьому, дзвінко, немов батіг, клацнуло об старе дерево, вибиваючи з нього друзки й пил.

Від цього звуку Ініміс здригнулася і подалася назад. Якби не висока спинка стільця, можливо, вона не втрималася б на своєму місці. Щось непередавано моторошне було в цій людині. Її інтуїція не просто підказувала, а кричала, що потрібно бігти. А ось ноги приросли до підлоги. Немов відчувши її жах, чоловік кинув на неї швидкий, колючий погляд. Анітрохи не заспокоюючи, красивими, чітко окресленими губами ковзнула сардонічна посмішка. Він явно впивався її переляком.

Чоловік перевів свій погляд на стареньку, а Ініміс,нарешті, змогла перевести подих.

- Ну здоров будь, Фойя, - вимовив чоловік.

Зазвичай добродушне обличчя жінки змінилося за ті кілька секунд, що чоловік витріщався на Ініміс. Риси обличчя загострилися, губи були щільно стиснуті, а в погляді читалася така неприхована неприязнь, що будь-хто інший на його місті неодмінно покинув би дім.