6

— Сто світанків, — обурено бурмотів Солус, намагаючись прийняти зручну позу.

Але все марно. То подушки занадто високі, то надто м’яка перина. А ковдра — так і не ковдра зовсім, а справжня кам’яна брила. Пошкоджена нога нестерпно нила, інколи прострілюючи пекельним болем аж до кінчиків пальців.

— Сто світанків… Зовсім знахабнів, братику. Та хто ти такий, щоб диктувати мені умови? ТАКІ умови?

— Може, нооооовий повелииииитееель? — пролунало їдке шипіння з відчиненого вікна, і величезне золотисте око, що зайняло практично весь простір віконниці, повільно кліпнуло. У голосі Тантума прозвучало відверте знущання, що ніяк не змогло залишити чоловіка байдужим.

— Мовчи, квочка! Це все твоя вина! — гаркнув Солус, піднімаючись на ліктях.

Дракон обурено фиркнув, здійнявши в спальні справжню бурю. Зметнулися вітрила балдахіна, з гуркотом звалився зі столу й покотився підлогою масивний підсвічник. Навіть ковдра здригнулася, а наступної миті, підхоплена повітряним потоком, відкотилася до краю ліжка.

На коротку мить чоловікові полегшало. Але ось біль знову, ніби схаменувшись, повернувся. Зціпивши зуби й застогнавши, Солус відкинувся на подушки й міцно заплющив очі. Не те, щоб він боявся болю. Він не раз брав участь у бою і отримував рани й каліцтва серйозніші за ті, що завдало йому драконяче яйце, яке карколомно скотилося з гірки. Але раніше на допомогу йому приходила магія, у рази посилюючи і прискорюючи регенерацію і відновлюючи пошкоджені тканини. Тож біль, звісно, мучив його й раніше, але був набагато менш тривалим, ніж зараз.

І, до речі, про яйце… Такого конфузу у своєму житті він точно ще не переживав. Ще жодна дівчина не змогла встояти від його… чарівності та чоловічої привабливості. А про те, щоб ось так підступно, з розмаху, та коліном у пах… Та в найнесподіванішу мить, коли він, як дурень, як закоханий пацан, запропонував їй найцінніше й найдорожче, що було в чоловіків його світу… Такі переживання і відчуття трапилися з ним уперше.

Щоправда, згадавши, як тремтіли під його долонями пружні дівочі сідниці, як прочинялися, наче вимагаючи поцілунку, пухкі губки, Солус розплився в усмішці. Відчував, як замість фізичного болю, що відступає, із самих надр його, як вважали всі, зачерствілого нутра піднімається зовсім інше, нове для нього почуття. Причому, дещо піднімається, як у переносному, так і в буквальному сенсі цього слова.

Ніби його могли побачити сторонні очі, він потягнувся за ковдрою і прикрив свою «чесноту», трохи менш очевидну, але набагато видатнішу, ніж усе інше.

А видавалася вона так, що боляче було навіть очима блимати. Та й дихання давалося йому важко. Скрегочучи зубами, Солус спробував відігнати рудоволосе видіння, але куди там!

Та до речі, як це він раніше не помітив, що дівчина була рудою?

Поки вона спала в саркофазі в його покоях, він досконально вивчив кожну риску її обличчя, кожен плавний вигин її тендітного тіла. Не проґавив нічого — ні бліде обличчя сердечком, ні злегка кирпатий, з прозорими крилами носик, ні пухкі губи. Нічого не упустив, крім того, що вона була рудою!

Чомусь в особливий трепет його приводили довгі, тонкі пальці на схрещених на пласкому животі руках. Зовсім несподівано для себе він уявляв, як буде по черзі занурювати ці пальчики собі до рота, обволікати їх язиком, посмоктувати, навіть прикушувати. Ці пальці з напівпрозорими нігтиками чомусь приводили його в неабиякий трепет. Просиджуючи ночами біля саркофага, він раз по раз прикладав через скло свою долоню до її долоньок, захоплюючись їхньою мініатюрністю та витонченістю, уявляючи собі, якою ніжною і податливою буде дівчина в його обіймах.

Але ж ні! Вона анітрохи не ніжно й не витончено приклала його коліном!

«Ніжна» й «податлива» раптом виявилася маленькою бестією. Справжньою рудоволосою фурією.

Й ось така, дика, неприборкана, вона абсолютно несподівано привела його просто у тваринний захват.

Віддавшись у владу спогадів, Солус і не помітив, як біль відступив, зачаївся. Не помітив, як тонкою ліловою смужкою на зміну довгій ночі прокрався світанок.

І навіть здригнувся, коли в спальні пролунали обережні кроки.

Старий слуга, не підозрюючи, що його господар не те, що вже прокинувся, а навіть ще й не лягав, потихеньку підійшов до ліжка й поклав на його край чисті штани, білосніжну з мереживами сорочку й вишитий золотими нитками камзол.

— Темну сорочку, Оллі, — уривчасто кинув Солус.

Старий слуга лише ледь помітно здригнувся від несподіванки, а потім скрипучим голосом вимовив:

— Темний колір лише підкреслить синці під Вашими очима, повелителю, і нездоровий колір обличчя. А воно Вам треба, привертати до свого безсилля зайву увагу?

— Оллі, не сьогодні. Прошу, хоч ти не сперечайся зі мною. Темну сорочку і простий камзол.

— Але, володарю…

— Оллі!!!

Ніхто не смів сперечатися із Солусом, а вже тим паче, оскаржувати його накази. Винятком був лише старий Оллі, який прислужував ще батькові повелителя. Нещадний час зігнув його спину, понівечив ноги і вибілив колись шикарну шевелюру. Подейкували, що він знав ще прапрадіда Солуса.

Щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, старий невловимим рухом руки поміняв білосніжну сорочку на вугільно-чорну. Тільки магічний пил іскристою хмарою закружляв кімнатою після його маніпуляцій.

— Ми їдемо, старий, — примирливо сказав Солус, — розпорядися зібрати мої речі.

— Уже зібрав, володарю, — усе ще ображено мружачись, прокаркав слуга.

— Звідки дізнався, що ми відлітаємо? Мітус сказав, чи підслуховував?

— Чому раптом - підслуховував? — відповів вередливий старий. А за вікном пролунало глузливе фиркання дракона.

— Покваптеся, хазяїне. А то як би Ваш дракон не зжер копчений окіст, який я припас для вашої подорожі.

— Що б я без тебе робив, Оллі? — Солус, зчепивши зуби, сів на ліжку. Пошкоджена в стегні нога відмовлялася слухатися, і йому довелося переставляти її руками. За допомогою слуги Солус прийняв ванну, терпляче почекав, поки той змастить еліксиром рани. Одягнувся і, накульгуючи, підійшов до високого дзеркала.