5

Вихід із печери виявився вузьким лазом. Сподіваючись, що не зустріну більше жодних чудовиськ, я обережно виглянула назовні. Обличчя тут же стало мокрим, ніби мене хтось у воду занурив. Світ виявився прихований за щільною стіною води, що падає звідкись зверху. Бурхливий потік обрушувався на невеликий кам’яний майданчик, здіймаючи хмари іскристих бризок. Обережно протиснувшись крізь щілину, я опинилася на невеликому уступі, по кісточку в холодній воді. Вода була всюди — у мене під ногами, тонкими струмочками стікала прямовисною кам’яною стіноюд, вируючим потоком зривалася зверху. Крізь кришталеву товщу води я бачила яскраві плями світу, що ховався за цим бурхливим водоспадом. Смарагдова зелень, бризки лілових плям, пурпурні блискітки. А посеред них запалювалися золотисті сполохи.

Із завмиранням духу, очікуючи, що під ногами ось-ось може розверзнутися прірва, я зробила крихітний крок уперед. Ще один. Приготувалася зазирнути крізь стіну води, як по той бік від неї побачила пляму, що стрімко наближалася. Хтось ішов мені назустріч, та так швидко, що я не встигла ні сховатися, ні просто відійти вбік,

Мить — і я опинилася ніс до носа з високою дівчиною. Єдине, що я встигла розгледіти, це пишні груди, ледь прикриті якимсь строкатим клаптиком. Судячи з усього, вона зовсім не очікувала побачити мене в цьому місці. Голосно, злякано закричавши, вона замахнулася на мене чимось, затиснутим у руці. Я тут же спробувала ухилитися від несподіваного удару, але нога послизнулася на мокрому камені.

Падаючи, я збила з ніг дівчину, що напала на мене. Здіймаючи хмару бризок, одночасно намагаючись утриматися на місці й відштовхнути одна одну, ми повалилися у воду. Змішалося все — вода заливалася в рот, не даючи змоги ні дихати, ні кричати. Намокле волосся засліплювало, падаючи на очі. Чужинка штовхалася руками й ногами, не даючи змоги мені не те, що встати на ноги, а навіть перевести подих. Борсаючись у воді, я раптом відчула, як земля йде з-під ніг, а чужі руки-ноги обвили мене, ніби щупальця. Вода навколо вирувала, оглушуючи й повністю дезорієнтуючи мене.

У якийсь момент я перестала чинити опір, повністю віддавшись на волю бурхливому потоку й чужим рукам. Ймовірно, це було правильне рішення. І дуже скоро я відчула, як течія стала більш спокійною. Дівчина так і не випустила мене з рук, а обхопивши попід грудьми, вправно пливла до берега, і дуже скоро я відчула під ногами опору.

Вибравшись на піщаний берег, я впала, випльовуючи воду й намагаючись відновити збите дихання. Поруч важко дихала моя несподівана супутниця. Нарешті, відкинувши з обличчя волосся, я наважилася подивитися на неї.

Дівчина вже давно прийшла до тями і із цікавістю розглядала мене. Вона, вочевидь, не відчувала в мені загрозу, а на губах грала невпевнена усмішка.

— Я вже думала, доведеться тебе по голові стукнути, — несподівано оксамитовим голосом промовила вона. — Ти хто така?

Я? Я і сама не знаю. Але не відповісти їй було б неввічливо. Усе-таки, вона врятувала мене.

— Найтірі, — вимовила я нещодавно почуте слово. А що? Звучить красиво. Хіба мало, якою буйною фантазією нагородила природа моїх батьків.

— Як лисиця? А що, тобі личить.

Дівчина простягнула до мене руку і взяла пасмо мого волосся. Так само, як і раніше чоловік, вона потерла його між пальцями.

— З глузду з’їхати, таке м’яке, — не приховуючи свого здивування, пробурмотіла вона, — точно, як шерсть найтірі. А я — Ініміс.

— Красиве ім’я, — несміливо посміхнувшись, пробурмотіла я.

-Ти давно знаєш про це місце? — Ініміс кивнула кудись мені за спину.

Я озирнулася. Річка з пологими піщаними берегами спокійно прокладала собі шлях серед дивовижних рослин. Чому дивовижних? Та тому що я ніколи раніше таких не бачила, або, принаймні, не пам’ятаю про це. Товсте, маслянисте листя, вкрите сріблястим нальотом, сусідило з рослиною, що мала довге й вузьке, тремтяче на вітрі листя. Сині, лілові кущі зрідка були розбавлені темно зеленими рослинами. Деякі з них були увінчані коронами з яскравих квітів. Інші ж, навпаки, немов були усипані невеликими квітами-зірочками, що випромінювали тонкий, вабливий аромат. Високі й низькі, що прямують угору і стеляться землею — буйне розмаїття їх заворожувало й захоплювало.

Річка починалася гучним водоспадом, що мчить нескінченним ланцюжком каскадів, які зникають у хмарах. Біля кожного уступу, біля кожної такої сходинки клубочився і іскрився райдужними сполохами вологий туман. Судячи з усього, саме на водоспад і вказувала моя супутниця.

— Ні, я тут уперше.

— Як цікаво, — дівчина продовжувала свердлити мене лукавим, і трохи недовірливим поглядом, — і як же ти тут опинилася? Ти прийшла сама?

Ух, яка цікава!

— А ти? — відповіла я запитанням на запитання.

Ініміс засміялася.

— Не хочеш говорити, і не треба. Просто розумієш, це моє таємне місце. І мені не хотілося б, щоб його виявили.

Я, немов заворожена, стежила за грою почуттів на її красивому обличчі. То в її очах світилося лукавство, то цікавість. А зараз ось її очі затуманилися якоюсь сумною поволокою. І навіть сумом. Мені раптом захотілося чомусь втішити її. Дивні почуття до зовсім незнайомої дівчини охоплювали мене.

— Ніхто про це місце не знає. Я тут зовсім одна й мені нікому про нього розповідати.

Гадаю, що яйце з монстриком, який живе в ньому, можна не брати до уваги. Може, розповісти дівчині про нього?

— Так звідки, кажеш, ти з’явилася?

— Я не знаю, точніше, не пам’ятаю.

— Як це?

Але ж я, і справді, нічого не пам’ятаю. І нікого не знаю. Я не знаю ні куди йти, ні що робити далі. Можливо, ця дівчина, яка виявляє до моєї персони такий інтерес — єдина, хто зможе мені допомогти? Нехай не згадати, але хоча б знайти якийсь тимчасовий притулок. Не поневірятися ж мені серед лісу самій?

— Ось так це. Я нічого не пам’ятаю. Я прокинулася на височенній скелі. Звалилася з неї. Довго блукала. Й ось — зустріла тебе.