3

І все ж, мені довелося стрибнути в прірву.

Нехай спроба чоловіка зупинити валун і була нерозумною, але вразила мене. Захопитися тим, що відбувається, мені завадив гучний хрускіт чужих кісток. А наступної миті камінь, що мчить на шаленій швидкості, залишивши чоловіка валятися безформною купкою, кинувся до мене.

Вибір у мене був невеликий — загинути такою ж смертю, як і чоловік, або ж стрибнути в прірву. Останнє було кращим, адже хто знає, може, мені пощастить, і я зачеплюся за якесь деревце, що сиротливо росте на скелі. А може, впаду в річку, бажано в найглибше її місце.

Одним словом, я прийняла рішення і стрибнула в безодню. Напевно, у якомусь казковому сні я б високо підстрибнула, розправила руки-крила й гордо здійнялася б у повітря. Ан, ні! Я просто скотилася зі скелі незграбним шаром, злякано загрібаючи повітря хаотичними рухами рук і ніг. Навіть закричати не знайшла в собі сил. Хоча, хотілося. Ще як, хотілося.

Але тілом моїм все ще пробігали палючі іскри, стискалися в болісних судомах м’язи. Одним словом, якби я вірила в казки, то точно подумала б, що це бешкетує та сила, яку передав мені мужичок.

До речі, його, усе ж, шкода. Нехай він і нахабний, і смердить, наче тхір, але судячи з усього, пожив зовсім недовго. А зараз і зовсім розтікається слизькою калюжкою на темному камені. Але ж я не просила його віддавати мені силу! Тож злитися йому на мене немає причин.

Пірнувши в першу хмару, що зустрілася мені на шляху, я на якусь секундочку відчула захват. Немов біла пухнаста перина обійняла мене з усіх боків. І навіть, коли на обличчя почали потрапляти крихітні, невидимі крапельки води, я все ще відчувала це несподіване почуття. Але ось, коли ці крапельки стали збиратися в струмочки, що потрапляли в очі, у рот, коли від вологого туману стало важко дихати, мої короткострокові веселощі кудись поділися. Бракувало мені ще захлинутися, так і не діставшись землі.

Щоправда, ці муки тривали не довго, і незабаром я знову змогла позмагатися з вітром у швидкості. Наближаючись до наступної хмари, я завбачливо набрала в легені повітря. Тут у якусь мить мені здалося, що моя швидкість падіння трохи сповільнилася. Вибравшись із хмаринки, я переконалася у своїй здогадці. Я все ще летіла вниз, але було стійке відчуття, що мене хтось гальмує. Комбінезон натягнувся на грудях так, що стало важко дихати.

Незабаром і це перестало мене хвилювати. Хмари, що якийсь час ховали від мене далеку землю, випарувалися. Я стрімко мчала назустріч гострим верхівкам високих дерев, до річки, що виблискувала сріблястою стрічкою, чиє дно було усіяне численним камінням. І нехай тільки ухвалюючи рішення про стрибок, я сподівалася впасти у воду, зараз сердечко тривожно стиснулося. А що, якщо я не вмію плавати?

Дивно, але швидкість падіння ще сповільнилася. Я навіть знайшла в собі сміливість подивитися вгору — чи немає поруч несподіваного рятівника? Але крім дивного тріпотливого прозорого марива нічого більше не помітила. От тільки… величезний валун, який ледь не розчавив мене там, нагорі, зараз слідував за мною по п’ятах.

Розпрекрасно! Вгорі не розчавив, отже, розплющить внизу. Хмара наді мною згустилася, напижилася. На якусь мить я навіть зависла в повітрі. Але тільки для того, щоби потім продовжити своє падіння. Але цієї паузи, що тривала всього кілька ударів серця, цілком вистачило для того, щоб валун наздогнав мене, і навіть перегнав.

Ось тільки тепер, перебуваючи за кілька метрів над ним, я зрозуміла, що це не просто камінь! Це справжнісіньке величезне яйце! І навіть більше, у променях двох світил, що зійшлися на ньому, його товста шкірка почала просвічуватися, давши мені змогу розгледіти зовсім крихітну істоту, що перебувала всередині нього.

Мені навіть здалося, що я відчуваю її страх, її паніку. Вона плавала-металася в субстанції, що оточувала її, і беззвучно благала про допомогу.

Якесь дивне відчуття раптом виникло в мене десь у районі серця. Воно поступово міцніло і визрівало.

До каменів, що хижо стирчали з води, залишалося зовсім трохи. А бажання врятувати й заспокоїти монстрика, заточеного в шкірці, здавалося мені тепер найголовнішим завданням мого життя. Адже ж можливо, саме тому мені й дозволили прокинутися та вибратися з тої прозорої труни. Я витягнулася струною і потягнулася до того яйця. Кілька секунд — і я опинилася на ньому верхи, намагаючись утримати його широко розчепіреними ногами й руками.

Щось за моєю спиною, що стримувало до того моє власне падіння, натужно запихтіло, закряхтіло. Мені навіть почулося зовсім невиразне бурмотіння. Але все ж воно впоралося з додатковим вантажем і ми сповільнилися. Сповільнилися настільки, що впавши у воду, навіть не дістали до дна. Ось так і попливли ми за течією, обминаючи каміння, що хижо стирчить над поверхнею — величезне яйце, я верхи на ньому, і дивна субстанція, що врятувала нас від неминучої загибелі, та не поспішала зникати. Вона відзеркалювалася в кришталево прозорій воді яскравими різнокольоровими спалахами.

Піднявши голову вгору, я встигла помітити якусь подобу голови в цієї істоти й те, що здалося мені її очима.

— Дякую, — прошепотіла я, навіть не сподіваючись на відповідь.

Щось на мить завмерло, ніби зовсім не очікувало почути слова подяки. А потім раптом ущільнилося, набуваючи вигляду дуже навіть матеріального. Настільки матеріального, що я змогла побачити й чотири лапи, і довгий хвіст із наростами. І навіть два крила.

Після цього воно стрімко кинулося вниз. Біля мого обличчя, біля самого носа застигла голова прозорого дракона, що переливалася всіма кольорами веселки. Але вигляд вона мала не такий страшний, як у того, чорного. Та навіть, дуже потішний. Величезні очі сиділи занадто, непропорційно близько одне до одного на зморшкуватому короткому переніссі. Між невеликими вушками стирчав скуйовджений чубчик. А з роззявленої в усмішці пащі стирчали справжнісінькі драконячі зуби.

— Нема за що-о-о-о-о, — протяжно проспівало це ЩОСЬ і схопило мене за комір, тому що від несподіванки я ледве не звалилася у воду.