1

Небо наді мною тріснуло. По-справжньому. Коли я розплющила очі вперше, то просто вирішила, що я все ще сплю. Спробувала перевернутися на бік і знову заснути. Але не так сталося. Як виявилося, я лежала в дивній конструкції, жорсткій і тісній. І варто було мені тільки заворушитися, як вона дивовижно зашипіла, смикнулася, і тріснуте небо рушило.

Затамувавши подих, я дивилася, як прозора тріснута кришка моєї темниці натужно, іноді здригаючись, повільно повзе вгору. Сонний стан як вітром здуло. Доза адреналіну, що увірвалася в кров, швидко привела мене до тями.

Я не пам’ятаю таке небо! От не пам’ятаю, і все тут. Його глибина, ніжні білі, з бузковими виблисками хмари захоплювали й водночас лякали мене. Я була в захваті. І водночас у шоці. Що це? Прекрасний сон чи дійсність?

Я не пам’ятала, як і чому я опинилася в такому незвичному місці. Обережно підвелася на ліктях і озирнулася на всі боки. Я була в цілковитій самотності. Жодної душі. Тільки птахи ширяли в небі, то зникаючи в хмарах, то знову виринаючи в найнесподіванішому місці.

Мені здавалося, що повітря навколо мене тремтіло й дивно, дуже ніжно й ледь вловимо дзвеніло. Цілком можливо, що все це мені привиділося.

Упевнившись, що жодна явна небезпека мені не загрожує, я піднялася на ноги і ступила на тверду землю. Нею виявилася скеля без єдиного натяку на хоч якусь рослинність. Від темного, майже чорного каменю йшло нез’ясовно приємне тепло.

Доречі, мій сріблястий костюм, що облягав моє тіло, наче друга шкіра, анітрішечки мене не здивував — навпаки, він чи не єдине, що здалося мені рідним і знайомим. На тлі чорної скелі мій сріблястий комбінезон здавався майже білосніжним. Довге, злегка в'юнке пасмо впало мені на груди.

Я — руда? Чому я не пам’ятаю, який вигляд маю? Як щось рідкісне й дивовижне, я розглядала пасмо волосся, розтираючи його між пальцями й намагаючись зібратися з думками.

Мене звуть… От лихо, я навіть імені свого не пам’ятаю. Як і не пам’ятаю, як і коли на моїх долонях з’явився ніжний, ледь вловимий орнамент. Якби не нездорова блідість шкіри, то його цілком можна було й не помітити.

Я спробувала підсмикнути вгору вузький рукав, але мені це не вдалося. Комбінезон сидів так щільно, немов друга шкіра.

На невпевнених ногах я зробила кілька кроків. Ну, точно — я на цій скелі абсолютно одна. Вершина її губиться десь угорі між хмарами.

Підійти до краю на своїх двох я не наважилася, й опустилася на карачки. Обережно підповзла до самого краю і подивилася вниз. Дихання перехопило від побаченого. Далеко-далеко внизу виблискувала звивистою стрічкою річка. Трохи далі, серед синьо-зелених дерев виднілися вежі замків, що більше були схожі на  гострі стріли, ніж на споруди.

Вітер тріпав моє волосся, раз у раз кидаючи в обличчя неслухняні пасма. Підганяв хмари, що пропливали так близько, що здавалося, простягни руку — і ти доторкнешся до них.

Немов зачарована, я милувалася просто казковою картиною.

У животі зрадницьки бурчало від голоду, у роті пересохло від спраги. Просто шалено хотілося пити. Ноги й руки дрібно тремтіли від слабкості і втоми. Мозок готовий був вибухнути від тисяч сумбурних думок, що вперто лізли в мою бідолашну голівоньку.

Хто я? Звідки? Де моя сім’я? А може, я тут єдине розумне створіння, яке, до того ж, застрягло на дикій, абсолютно пустельній скелі?

Намагаючись хоч щось згадати і знайти відповідь хоча б на одне запитання, я задумливо стежила за тінню, що впала на хмару, яка пропливала внизу. Тінь збільшувалася так само стрімко, як зростала моя розгубленість і відчай.

І тільки коли хмару віднесло вітром убік, а тінь не тільки не зникла, а і збільшилася в розмірах, я обережно повернула голову й подивилася вгору. Повільно, дуже повільно я підняла очі до неба. І якби я не стояла на карачках, то неодмінно впала б на землю.

Величезний чорний дракон падав стрілою вниз. Він був ще далеко, але я абсолютно чітко бачила його потворну шипасту голову, хижо вискалену пащу й палаючі вогнем очі.

Не важко було здогадатися, хто був його мішенню. Жах жахом, втома втомою, але жити ж хотілося!

Позадкувала від краю скелі, зробила незграбний перекат убік. Спроба встати на ноги ні до чого доброго не призвела. Тільки ледь носом у камінь не клюнула. Зате помітила заглиблення в скелі і швидко поповзла до нього. Зашипіла від болю, коли коліном наступила на гострий уламок. Схопила його, вирішивши, що камінь у руках усе ж таки краще, ніж нічого. Скотилася в заглиблення, перевернулася обличчям догори так, щоби бачити чудовисько, і що є сил втиснулася спиною у свій недолугий притулок. Дракону доведеться видряпувати мене зі скелі, тому що без бійки я йому не дамся.

Незабаром чудовисько опинилося так близько, що крім його блискучої вугільною чорнотою луски та жахливих пазуристих лап я більше нічого не могла бачити. Із жахом я зрозуміла, що мої спроби врятуватися були смішними й марними. Він запросто може вбити мене тільки одним ударом свого закрученого кігтя.

Але коли замість того, щоб напасти на мене, він пролетів повз, із шумом гальмуючи товстим черевом і висікаючи іскри кігтями об камінь, я зробила ще одну спробу врятуватися. Я схопилася на ноги й кинулася бігти в протилежний бік. Ну як, бігти… Ватяні ноги, дорога під гірку і страх, що шаленим пульсом б’ється в скронях, зробили свою справу. Я погано розуміла, куди саме біжу, ледь дихала і вже точно нічого не чула через своє гучне дихання.

Але далеко втекти мені не вдалося. Коли, незграбно оступившись, я почала падати, якась сила підняла мене в повітря і понесла прямо на скелю. Я відчула, як дві міцні лапи лягли мені на талію. Страх, що охопив мене, волав, що ось саме зараз гострі кігті стануть рвати мені боки. А чийсь дивний шурхотливий голос, що пролунав, здавалося, у мізках, глузливо прокоментував:

— Чи не занадто дбайливо тебе тримають ці кігті?

Лише за мить до того, як моя рознещасна голівонька мала зустрітися з каменем, мене раптом круто розвернули. Роблячи кульбіт у повітрі, я мимоволі підняла загострений камінь, який так і не випустила з руки. Помру, але луску цій тварюці зіпсую.