15

Навіть при темних сутінках Анабель бачила як іскрами злості виблискують  очі Ейнара. Питання яким чином він дізнався де її шукати ятрило душу. Найджел проявив сміливість і вийняв свій меч, войовниче націливши його на ікарійця:

- Заберіть свої руки від неї. Бель більше не Ваша полонянка.

- Ти що, в самогубці записався, смієш мені погрожувати?

Принц наче насміхався з чоловіка, ніби впевнений – той не здатний зашкодити йому. Герцог наполягав на своєму:

- Я захищаю її честь. Вона зараз поїде зі мною і Ви нічого не вдієте.

- Та невже? – На обличчі Ейнара зобразилася гримаса злості. Анабель вже бачила цей вираз, тому здогадувалася, що відбуватиметься далі. Не помилилася і чоловік перетворився на звіра. Сорочка не витримала розміру масивних крил, затріщала по швах та розірвалася. Він з ненавистю зірвав її з себе та кинув на мокру землю. Оголивши зуби, загрозливо навис над закляклим Найджелом. Не шкодуючи сил, вдарив його кулаком по обличчю. Герцог не втримався на ногах і упав. Анабель не витримала та стала між ними.

- Не чіпай його, благаю. – Якби не було сумно їй визнавати, але Ейнар її не відпустить, а ці двоє охоронців, що супроводжують нареченого не зупинять ікарійця. Придушуючи в собі сльози розпачу, що так невчасно нахлинули на неї, вона ніжно доторкнулася своєю долонею до пухнастої щоки звіра, у якого перетворився принц. Жалібно поглянула в очі кольору пітьми: - Відпусти Найджела і я повернуся з тобою.

Всупереч очікуванням, Ейнар не заспокоївся, а навпаки ще більше розізлився.

- Ти й так повернешся зі мною. – Не відомо до кого звернувся: - Схопіть їх усіх і живими киньте до темниці. 

Раптово виникли темні постаті, у яких Анабель впізнала вартових принца. Чоловік не дав змоги простежити за подіями, схопив дівчину на руки та заховав від дощу під своїми гігантськими крилами. Вона не бачила сенсу пручатися. Її тіло тремтіло від холоду, а у коконі, яким накрив її звір було тепло й затишно. Принцеса зарила свої крижані пальці у пухнасте хутро і відчула несамовитий стук серця.  Ейнар ніс її у невідомому напрямку. Анабель тихо схлипувала та навіть не витирала сльози які вирвалися назовні. Ковтнути крихту свободи й знову опинитися в неволі образливо. Найбільше засмучувало, що через неї постраждав Найджел. Невідомо яке покарання вигадає для нього цей тиран.

Дівчина чула як вони увійшли на територію палацу, як рухаються коридорами, та як розмовляють між собою ікарійці. Вона не хотіла розплющувати очей і виринати із цієї затишної оболонки. Неприємний скрип дверей пронизливо вдарив по вухах. Звір забрав свої крила та поклав її на холодну кам`яну підлогу. Анабель не могла усвідомити де перебуває, але грізний голос Ейнара, який тепер стояв у своїй людській подобі, повернув до реальності.

- Ти перейшла межу, Мірабель. Я добре ставився до тебе, але тобі цього видалося замало. Ти наплювала мені в душу. Спокушала мене тільки для того, щоб утекти в обійми цього герцога. Віднині більше жодних потурань, житимеш як звичайна полонянка. Можливо тепер зрозумієш, яким я був поблажливим до тебе.

Дівчина розуміла – добряче розлютила Ейнара, але вдіяти нічого не могла. Невже  він чекав, що вона змириться з долею полонянки? Турбувало, де вона припустилася помилки у такому, здавалося, бездоганному плані.

- Як ти знайшов мене?

Його очі продовжували випромінювати гнів. Він ще ніколи не дивився на неї таким холодним поглядом, байдужим та осудливим.

- Щоб ти знала, в ікарійців чутливий не тільки сон, але й слух. Ще вранці я почув як ти попередила про свою втечу. Навмисно стежив, влаштував засідку біля старого млина. Хотів знати яким чином ти втечеш. Зізнаюся – здивувала. Зваблення – це останнє, що я міг припускати. Щоб ти робила якби я не погодився йти дивитися на наслідки пожежі, розділила б зі мною ложе?

- Ні, ніколи. Я б не дозволила цьому статися.

Чоловік зробив крок до неї й опинився на максимально близькій відстані. Їхні тіла майже торкалися одне до одного. Хоч це і турбувало дівчину, проте вона не відступила, а уважно стежила за його рухами. Ейнар, наче випробовуючи її на міцність, прошепотів прямо в солодкі вуста, які ще нещодавно цілував з особливим трепетом:

- А що ти вдієш? Мені нічого не заважає зараз накинутися на тебе і зробити своєю. Подумай як ти поводишся.

Різко розвернувся та пішов геть. Поспішав так, наче боявся передумати. Трухляві дерев`яні двері зачинилися й Анабель оглянула свої теперішні покої. У невеличку шибку заглядало тьмяне світло. Чомусь вона не була захищена склом і дрібні краплі дощу намочили частину підлоги, а прохолодний вітер робив це приміщення ще не затишнішим. Не було жодних меблів, лише сірі стіни оточували її. В безнадії сіла на підлогу, якомога далі від розбитої шибки.

Холод огорнув мокре тіло своєю ковдрою з крижаних шипів. Щоб якось зігрітися обійняла коліна. Бачили б її зараз. Завжди велична і горда, сидіть у темниці та тремтить від холоду. Ейнар зайвий раз довів свою байдужість, розглядав її лише як об’єкт для досягнення цілі.

Ця ніч здавалася нескінченною та крижаною. Холод невидимою пеленою окутав Анабель та здавалося проник у кожний куточок тіла, викликаючи тремтіння. Під ранок дівчина майже не відчувала пальців ніг, вони немов задерев`яніли, у них поселилося стадо мурах, яке витанцьовує швидкий танець. Долонями намагалася хоч трохи зігріти їх, але це не дуже допомагало. На додачу ще й розболілася голова. Гуділо у вухах, а по скронях ніби бив важкий молоток, утворюючи перед очима чорні круглі цятки.