8

Харольд не бажав продовжувати розмову і залишив кімнату. Анабель обезсилено впала на ліжко. Все, що зараз відбувалося, здавалося їй жахливим сном або невдалим жартом долі. В одну мить вона з принцеси перетворилася на полонянку. Почувся стук у двері й у покої зайшла Фелісія. Змарніла, брудна та збентежена одразу кинулася до своєї повелительки:

- Ваша Високосте! Як Ви?

- Не називай мене так, хтось може почути. Тепер я Мірабель.

Служниця розплакалася, щедро вмиваючись слізьми. До обіду вони проговорили як подруги, як рівні за статусом і ніби не було між ними прірви яка розділяє людей на прошарки. У них була невелика перевага. Фелісії дозволили пересуватися палацом, адже вона служниця і могла вільно заходити на кухню та підсобні приміщення. Її завданням було з'ясувати чи ще хтось з придворних перебуває тут. Ризик, що Анабель викриють був великим.

Дівчина панічно боялася настання сутінків, а разом з ними й спільної вечері з тираном. До цього заходу готувалася немов до війни. Одягла теплу синю сукню з білим комірцем, який застебнула ґудзиками аж до шиї. Довгі рукави щільно прилягали до тіла, а від ліктя до зап’ястя розходилися широкою хвилею. Пишний поділ з білими вставками на краях робив сукню максимально закритою. Це вже не та розпусна ганчірка яку одягнули їй вчора. Добре, що зараз вона мала змогу користуватися своїм гардеробом. Прикраси вирішила не одягати, проте маленькі сережки з сапфірами подаровані матір`ю, все ж красувалися на її вухах. Темне волосся склали у просту високу зачіску. Сяяти вродою Анабель не бажала, ще досі добре пам’ятала про непристойну пропозицію Ейнара.

Харольд прийшов за нею особисто. На превеликий подив вони не направилися до столової зали, а зупинилися біля королівських покоїв, які знаходилися поруч з кімнатами принцеси. Дівчина своїм поглядом розгублено шукала відповідь в обличчі світловолосого супровідника. Він наче зрозумів її німе питання та переможно посміхнувся:

- Пам`ятаєш, що я тобі сьогодні казав? Ейнар бажає повечеряти з тобою у своїх покоях. Не сумніваюся, він вимагатиме подяку за свою щедрість.

Тіло Анабель пройнялося крижаним холодом. Хоч зовні цей ікарієць безперечно володіє вродою, але сама думка про те, що її торкатиметься вбивця батька, узурпатор і тиран, здавалася огидною. Страх прокрався у саме серце і змусив його битися у скаженому ритмі. Стримуючи сльози, вона шукала порятунку у цьому чоловіку, який стояв і уважно стежив за її реакцією.

- Я не хочу. Допоможи, врятуй від нього.

- Не можу. Це не підвладно мені. Все залежить від тебе. Йди й постарайся бути не такою привабливою.

Харольд рішуче стиснув пальці в кулак, короткими ударами постукав у масивні двері та повідомив про її прихід. Не даючи дівчині оговтатися від почутого, майже силоміць заштовхнув Анабель у покої. Вона побачила Ейнара і закляла на місці. Чоловік уже сидів за столом та не зводив свого оцінювального погляду від неї. Від такої уваги хотілося сховатися, зникнути, втекти, розчинитися у натовпі та стерти всі спогади про себе.

Не зважаючи на пізні сутінки, у покоях не було темно. Три свічки жовтим вогнем палали у свічнику, але основне світло надходило не від них. Над столом літали метелики, які переливалися яскравим білим сяйвом, і проганяли темряву. Ніби заворожена, захоплено спостерігала як крилаті створіння виконують повітряний танець, наповнюючи своїм світлом все довкола. Вражена видовищем, дівчина навіть не поворухнулася коли Ейнар підійшов до неї.

- Подобається? Це світлові метелики, вони сяють у темряві.

Чоловік ніжно схопив Анабель за тендітну долоню і її тіло мимоволі здригнулося. Ейнар відчув це, проте вдав, що не зрозумів справжню причину такої реакції: – Не бійся, вони не кусаються.

Він підвів свою гостю до столу та взяв невеличкий флакон. Капнув краплю жовтої рідини їй на руку. Повітря одразу наповнилося солодким ароматом дерева з делікатними молочними нотками. На дівчачу кисть опустився яскравий метелик. Зблизька він видався неймовірно красивим. Майже прозорі крила переливалися сяйвом зі срібним відблиском, ще більше заворожуючи своїм виглядом. Тоненькі ніжки трохи лоскотали шкіру, а у тендітних вусиках жевріла блакитна іскра.

- Це сандалова олія, заманює цих метеликів у потрібне нам місце. Вони поширені в Ікарії й користуються більшою популярністю ніж свічки.

Ейнар продовжував тримати однією рукою долоню дівчини, цим самим передаючи їй своє тепло. Анабель усвідомила – їй подобається дотик цього чоловіка і стало лячно від таких думок. Він – ворог, той хто поневолив її, захопив владу та вбив тисячі невинних людей через своє марнославство. Дівчина різко вихопила свою руку, таким чином злякавши метелика. Крилата істота миттю злетіла у повітря. Чоловік нахмурився, проте не наголошував на такому зневажливому вчинку.

- Сідай, вечеря вже холоне.

Тільки тепер Анабель помітила, що вони самі. Слуг, які б обслуговували немає. Ейнар особисто відсунув стілець і принцеса сіла на нього. Ікарієць зайняв місце навпроти та невимушено почав трапезу. Дівчина прискіпливо поглянула на рибу та на єдину виделку, яка зовсім не призначалася для цієї страви. Мабуть, ікарійці не надають важливого значення столовим приладам, адже ще за сніданком помітила не відповідність сервірування з поданою їжею. Не зробила зауваження і під гарячий погляд чоловіка, обережно почала куштувати вечерю. 

Щоб якось загасити напруження, яке вирувало у кімнаті, Ейнар розповідав про Ікарію та світлових метеликів. Анабель з цікавістю уловлювала кожне слово. Ікарійці досить закритий народ. Їхня держава оточена високими скелястими горами, а кордон пильнують уважні вартові, які не пропускають всередину країни. Дізнатися щось про їхній побут не просто. Навіть ікарійську мову вивчила лише тому, що один ікарієць, за якийсь злочин втікав зі своєї країни й попросив прихисток у батька. Він люб’язно його надав в обмін на навчання мови.