6

Кремезний вартовий відчинив двері й у простору столову зайшов охоронець Анабель - Вінс. Зі синцями під зеленими очима, з розпухлою губою та з розкуйовдженим русявим волоссям, покірно стояв, опустивши мускулисті руки, які обтяжували іржаві кайдани. Почуття провини проштрикнуло серце принцеси. Вона різко скочила на ноги.

- Вінс! Тебе ображали?

- Все добре, Ваша В…- несподівано його пройняло хриплим кашлем. Дівчина боязко поглянула на Ейнара. Щойно, її охоронець ледь не виказав великої таємниці й залишається сподіватися, що цей третій наслідний принц нічого не запідозрить. Він дивно зіщулив очі, проте мовчав. Відкашлявшись, Вінс продовжив: - не турбуйтеся, Мірабель.  

Не турбуватися вона не могла. Докори сумління гризли її душу тупими зубами, роблячи цей біль ще нестерпнішим. Якби послухалася поради й покинула цей палац раніше, то зараз були б на волі. Гнівно звернулася до Ейнара:

- Оце так твої люди поводяться з невинними полоненими?

В її голосі знову звучали зневага, осуд та докір. Ейнар не зміг цього стерпіти. Ще жодна людина так з ним не розмовляла, а тим більше якась слабка жінка. Він стукнув кулаком по столу. Зал наповнився дзвінким звуком.

- Заспокойся і сядь. Ти не в тому положенні, щоб щось вимагати, дякуй, що взагалі досі жива. – Спостерігав як дівчина нервово ковтнула слину та покірною лялькою опустилася на стілець. – Перевіримо чи ти насправді така цінна як заявляєш. – Перевів погляд на переляканого охоронця: - Відтепер доля герцогині залежить від тебе. Знайди Анабель і скажи, що я готовий відпустити Мірабель, якщо принцеса прибуде до палацу на зустріч зі мною.

Дівчина якось дивно переглянулася з охоронцем. Зрештою, цікавість взяла над нею верх:

- Навіщо тобі Анабель?

- Не твоя справа. – Ейнар не приховував свого гніву. Насправді він більше гнівався на себе. З якихось незрозумілих причин знав – не готовий відпустити Мірабель. Хотів бачити цю жінку, розмовляти, торкатися. Нехай і вона доводить його до сказу, але чомусь відчував гостру потребу в ній. Дівчина прошипіла наче змія, яку знайшли під трухлявою колодою:

- Уб'єш її?

Він не збирався розповідати свої справжні наміри. Час покласти край цій зухвалості, почуттю вседозволеності та непокорі. Без згоди Анабель владу ікарійців не приймуть в Алданії, а лити зайву кров йому не хотілося. Залишається сподіватися, що принцеса зможе адекватно оцінити ситуацію та погодиться на його умови. Щоб приборкати Мірабель грізно заявив:

- Тільки якщо доведеться.

Всередині дівчини все охололо. Страх крижаними пазурами прокрався у саму душу і покрив її сніжинками. Перед нею сидів кат, той хто принесе їй загибель. Вона мовчала. Немов німа слухала як Ейнар дає розпорядження Вінсу.

- Маєш три дні. Якщо за цей час Анабель не з`явиться, то її дорога кузина помре.

Вірний охоронець ще більше змарнів та заперечно похитав головою:

- Але я не знаю де принцеса. За такий короткий термін можу її не знайти.

- Тоді у твоїх інтересах почати пошуки негайно. Можеш іти.

Ейнар здавався непохитним. Вінс запитально поглянув на свою володарку. Зізнаватися у тому, хто вона є насправді, Анабель не збиралася, адже цим тільки пришвидшить свою смерть. У голові одразу виникла божевільна ідея порятунку, проте як повідомити її охоронцю не знала. Залишається сподіватися, що він зрозуміє прозорий натяк.

- Не хвилюйся за мене. Йди, можливо у тебе вийде знайти Анабель. Шановний третій наслідний принц нарешті побачить її. Він же досі не знає як вона виглядає і йому, напевно, вже не терпиться познайомитися.

Ейнар задоволено усміхнувся. Здавалося, ситуація, що склалася його тішила. Наче пишався своєю перевагою, глузував з дівчини.

- Ти ревнуєш? Не переймайся, моєї уваги вистачить всім.

- Не страждатиму, якщо нею обділиш мене.

Злий погляд чоловіка змусив опустити голову. Його впевненість та погрози між рядками сказаних слів вселяли страх. Дівчина поклала собі за мету – вижити ці три дні та надіятися, що Вінс зрозумів її послання. Якщо для цього потрібно мовчати, вона це зробить. Можливо, не виказуватиме свого невдоволення і цей безжальний тиран її не чіпатиме. Охоронець кивнув та покинув кімнату. Не було бажання продовжувати сніданок, але й залишити столову не могла. Просто сиділа мовчки та намагалася навіть не дивитися у бік кровожерливої тварини, яка спричинила стільки горя. Він перший порушив тишу:

- Бачу, сніданок тобі вже не до смаку. – Підвівся, хижою ходою наблизився до неї та простягнув руку: - Прогуляємося.

Не питав, а стверджував у своїй манері й не залишив принцесі вибору. Їй не хотілося торкатися до нього, до цих мерзенних рук, на яких була кров батька і невинних жителів. Вона невпевнено стала на ноги й заховала обидві руки під ковдру, тримаючи її зсередини. Ейнар вдав, що не помітив цього красномовного жесту і не соромлячись схопив за палець, який виглядав назовні. Наполегливо ковзнув по ньому далі, впевнено рухаючись до зап’ястя. Цей вимогливий дотик викликав легкий приємний лоскіт.

Анабель зустрілася поглядом зі своїм поневолювачем і зрозуміла – ігнорувати його увагу він не дозволить. Чорні очі манили, змушували губитися у глибині заворожуючої темряви. Дівчина навіть не зрозуміла в яку мить її пальці розм’якли та впустили ковдру на підлогу. Вона постала перед Ейнаром та його слугами у тоненькій напівпрозорій сукні, яка більше нагадувала нічну сорочку. У цій непроглядній пітьмі, яка вирувала в очах чоловіка, блиснув зацікавлений вогник. Пройшовся голодним поглядом по її тендітному тілу і несподівано відпустив дівчачу руку. Наче злився за щось, ніби вона зробила величезну провину перед ним, розвернувся спиною, не бажав навіть дивитися.