3

Схоже, Анабель розлютила цього загарбника. Після її гострих слів чоловік перетворився на дивну істоту. Отже, легенди виявилися правдиві, ікарійці й справді не люди. На його рельєфних руках та ідеально складеному тілі, одразу з`явилася чорна шерсть. На пальцях виросли довгі кігті, обличчя покрилося густою бородою, а з рота стирчали ікла. Вуха видовжилися та стали трикутними, майже як у кота. На щоках вимальовувалися дві чорні, горизонтальні смужки, що простягалися до вух. Проте найбільше приковували погляд великі крила з короткою шерстю за спиною, які досягали нижче колін. Єдине, що залишилося незмінним – це його очі. Такі ж чорні та заворожуючі.

Ейнар не здавався їй потворним чи страшним, навпаки, якась невідома краса, що неймовірно манила, прихована у цьому звірі. Їй подобалося все у ньому, і навіть гострі пазурі та ікла не змусили відірвати свого захопливого погляду.  Уважно розглядала істоту. Не вірилося, що це хвилину тому це був молодий, привабливий чоловік. Його статура стала масивнішою і чорною, грізною хмарою нависла над нею. Він нахилився до її шиї. Анабель затамувала дихання та не ворушилася. Розуміла, зараз це створіння її вкусить, але опанувати своє тіло і втекти не могла. М`язи шиї мимоволі напружилися в очікувані болю. Це дурість, стояти й чекати смертельного укусу. Дівчина немов позбулася мани та знову змогла рухати своїм тілом. Проте було вже пізно. Істота жадібно вдихнула її аромат та відхилилася.

Анабель полегшено зітхнула. Він чогось чекав. Не поспішав щось говорити чи нападати на неї. А вона, захоплено розглядала його гігантські крила. Розправлені, нагадували вітрила на морському судні. Невже Ейнар вміє літати? У голові одразу виникла уява як вона мандрує між хмарами, з висоти споглядає свої володіння та робить круті віражі у повітрі. Ці крила притягували, привертали увагу та зачаровували своїм виглядом.

Несподівано у дівчини виникло маніакальне бажання доторкнутися до них, відчути їх на дотик. Невже там і справді шерсть? Не пір`я як у птахів і навіть не оголена шкіра як у кажанів, а невелике хутро. Анабель невпевнено простягнула руку та обережно, ледь торкаючись, провела пальцями униз по розгорнутим крилам. На дотик це і справді були м`які, короткі волоски. На обличчі Ейнара зобразитися гримаса болю. Невже вона зробила йому боляче? Він важко зітхнув та прохрипів:

- Геть звідси, поки я не передумав.

Двічі повторювати їй не потрібно. Дівчина й сама рада покинути ці задушливі покої. Різко розвернулася та вибігла у коридор. На неї здивовано глянули охоронці. Вона кинулася тікати, проте міцні руки рудого здорованя спинили її:

- Куди?

Відчувала, це її шанс втекти. Слова Ейнара можна трактувати по різному і вона використає це задля спроби втечі. Принцеса подивилася на нього невинним поглядом.

- Він мене прогнав, наказав забиратися з палацу. Я лише виконую його наказ.

Пальці вартового обм`якли й Анабель помчала якомога далі від колишніх батькових покоїв. Бігла не спиняючись, впевнено долаючи відстань та сходи, по яких спускалася до низу. Залишатися тут було б безумством. Краще замерзнути десь на вулиці ніж чекати поки хтось з цих нелюдів скористається нею. Дівчина опинилася біля виходу, де вартові з похмурими обличчями зраділи її появі.

- Дивись яку пташку Ейнар нам надіслав. Ходи ближче, красуне, хочу краще тебе роздивитися.

Тілом принцеси пробіглося легке тремтіння. Аж ніяк не очікувала, що кожний зустрічний ікарієць бачитиме в ній розвагу. Хоча, в такій сукні вона й справді схожа на повію. Велично, намагаючись не показувати свого страху, впевнено звеліла:

- Відчиніть двері. За наказом Ейнара я маю покинути цей палац.

- Куди ж так поспішати? Розважмося, ми залюбки підберемо його недоїдки.

Долоня охоронця нахабно опустилися на сідниці Анабель, а інша потягнулася до її грудей. Передбачивши таку непристойну дію вона зробила крок назад, намагалася вирватись з липкого полону шершавих рук. Проте, чоловік обхопив руками тонку талію та притиснув до себе. Її очі спалахнули гнівом та ненавистю.

- Негайно відпусти, інакше пошкодуєш.

Обличчя охоронця видовжилося у нахабній посмішці. Його руки без дозволу блукали її тілом досліджуючи плавні вигини. Здавалося, чоловік навіть не помічає ударів Анабель, які вона наносила з усієї сили по всім частинам тіла вартового до яких могла дістати. З його грудей лунав дзвінкий сміх.

- І хто мене покарає? Ти?

- Я – знайомий грізний голос прогримів залою. Вартовий зблід та одразу відпустив дівчину. Здається, зараз йому вже не весело. Принцеса відступила два кроки назад  та насуплено спостерігала як велично, не поспішаючи, спускається по сходах Ейнар у своїй людській подобі. Поводив себе так, наче цей палац і все довкола належить йому. Така поведінка дратувала Анабель. Чому вона опиналася заручницею у власному домі й повинна виконувати чиїсь забаганки? Чоловік наблизився до неї впритул та гнівно зиркнув на охоронця, який струнко стояв, опустивши голову донизу.

- Ця дівчина належить мені. За те, що торкався до моєї речі призначаю тобі сорок ударів батогом та три дні у в’язниці.

Анабель ще ніхто не називав річчю. Це образливо і неприпустимо. Поки вона мовчки гнівалася, Ейнар власно схопив її на руки та перекинув через своє плече. Тримаючи дівчину за ноги, поніс сходами вверх. Й справді поводився з нею як з річчю. Дівчина не могла змиритися з таким зневажливим ставленням: