1

- Ваша Високосте, ми не втечемо, ікарійці вже тут.

Анабель сумно спостерігала як квапливо її охоронець зачиняє масивні двохставкові двері. Вони залишаються єдиною перешкодою між нею, принцесою Алданії, та ворогами, що захопили пів країни, а тепер ще й палац. Не хотілося вірити у перемогу цих нелюдів та тікати як лякливий щур з корабля. Ні, вона зустріне їх тут, у тронній залі, велично сидітиме на своєму п’єдесталі й зі зневагою погляне у вічі своїм ворогам. Нехай це буде останнє, що зробить принцеса, але вона безстрашно прийме свою смерть. Служниця, наче почула її думки, підбігла до високого вітражного вікна:

- Може вистрибнемо?

- І розбитися? – сердито гаркнув на неї охоронець. Хоч Вінс намагався здаватися спокійним, але всередині нього вирувала справжня буря. Він не впорався, не захистив свою королеву, не вивів її з палацу, коли ще мав таку нагоду. Фелісія опустила голову та ледь чутно прошепотіла:

- Це краще ніж опинитися у лапах ворогів.

Анабель в останні хвилини свого життя не бажала чути як гаркаються її вірні піддані – головний охоронець Вінс та камеристка Фелісія, які залишилися з нею. Принцеса різко виставила долоню:

- Досить. Я не тікатиму, якщо на це воля Всевишнього, то гідно прийму свою смерть.

Звук вибитих дверей припинив сперечання і всі застигли в страшному очікуванні. Ікарійці. Вони вже були тут. Не поспішаючи, заповнили собою кімнату. Наче хижаки, які спіймали свою здобич, півколом обступили трьох втікачів, що стояли одне біля одного. Анабель зневажливо нагородила солдатів поглядом, хотіла приховати свій страх, який важким тягарем засів у грудях як тільки наблизилися до неї ці безпощадні нелюди. Ні, виглядали вони як звичайні люди, високі, міцної статури, у залізних латах та мечами у руках, майже нічим не відрізнялися від жителів Алданії. Але про ікарійців ходять легенди. Говорять, що вони можуть перетворюватися на волохатих кровожерливих істот з крилами, проте дівчина цього не бачила.

З юрби солдат гордовито вийшов один, напевно їх головний. Здавалося, блискучі обладунки з гербом Ікарії у вигляді манула, зовсім не сковували його рухи. Світле волосся заплетене у тугу косу, що починалася на маківці та закінчувалася трохи нижче плечей, невелика борода і вуса ховали обличчя чоловіка, але навіть попри це він видавався привабливим. Яскраво зелені очі виказували його цікавість:

- Хто тут у нас? Дві тендітні квіточки загубилися, чи вирішили привітати нас з перемогою?

Впевнені слова з цікавим акцентом пролунали у тронній залі. Вінс рішуче зробив крок вперед, безстрашно наближаючись до ворога та затуляючи собою свою принцесу. У бойовій позиції тримав меча, демонстративно погрожуючи зашкодити кожному, хто насмілиться підійти.

- Не наближайтеся.

- Невже вважаєш, що ця іграшка захистить твоїх жінок від моїх солдат? Хочеш, я розкажу твоє майбутнє? Тебе я уб`ю першим, одним ударом знесу голову з плечей, а ці милі дами грітимуть постіль моїх солдат.

Слова блондина звучали пафосно та з насмішкою. Цими погрозами він лише розбурхав обурення Анабель, яка не звикла мовчати про своє невдоволення:

- Ви не посмієте. Ти хоча б знаєш хто я така? Перед тобою не звичайна придворна дівка.

Чоловік зацікавлено перевів на неї холодний погляд, від якого тіло дівчини покрилося сиротами. Він підняв до верху широкі брови і його лоб вкрився легкими зморшками.

- І хто ж? Невже сама принцеса Анабель? Якщо це так, то отримаю величезне задоволення коли вбиватиму тебе.

Анабель уже пошкодувала, що виказала себе. Хоча, з іншого боку, швидка смерть краща за приниження яке описав цей ікарієць. Вона готувалася до зізнання, хотіла гордо промовити своє ім`я, виголосити всі титули та почесті, але її випередила Фелісія:

- Ні, це двоюрідна сестра принцеси – герцогиня Мірабель Гастрел.

Дівчина розгублено перевела погляд на свою служницю. Вдавати з себе Мірабель не хотіла, але якщо це допоможе їй врятуватися, то доведеться це зробити. Зрештою, ніхто з цих загарбників не знає як виглядає істинна принцеса Алданії. Чоловік невдоволено хмикнув:

- Якщо розкажете куди втекла Анабель, то я змилуюся над вами.

- Ми не знаємо. – Рішуче відповів Вінс і цим самим позбавив принцесу вибору і змусив грати свою роль. Адже, сказавши правду, їх неодмінно чекало б покарання. – Вона покинула палац раніше і не втаємничувала нас у свої плани.

Ікарієць знову подарував свій колючий погляд Анабель. Їй здавалося, що крижаний холод у цих очах, пронизує її тіло до кісток. Хоч вона і звикла до уваги, але від цього чоловіка хотілося втекти, заховатися у найдальшу нірку і молитися, щоб він її не знайшов. Загарбник зробив крок вперед:

- Якщо вже сама кузина принцеси потішила нас своєю присутністю, то сьогодні мою самотність розбавить саме вона.

У голові Анабель почали виникати різні жахливі картинки. Дівчина навіть боялася уявити, що зробить з нею цей нелюд. Треба було й справді викинутися у вікно, коли пропонувала Фелісія. Ні, її так просто не зламати, буде боротися до останнього. Не зволікаючи, швидко вихопила меча з рук Вінса.

- Не підходь. Інакше вб`ю тебе власноруч, як і кожного, хто насмілиться мене чіпати. Я – член королівської династії й не буду нічиєю забавкою, тим більше такого виродка як ти.