20

Можливо, в інший час я поцікавилася б у принца особисто, що це було. Але не зараз. Зараз мені зовсім не хотілося стикатися з ним знову.

Дивно, але Ал-Іс знову все зрозуміла. Ми з нею взагалі на диво добре порозумілися. Якщо врахувати, що використовувати техніки, яким мене навчали в академії, часу та можливості не було.

І доречі, треба буде розібратися, яким це чином я опиняюся у неї на спині! Є, звичайно, способи осідлати неолюдненого дракона. Та й людські дракони теж можуть прокотити на собі, якщо забажають. Не без допомоги магії, звичайно.

Мабуть, і тут була задіяна магія... але використала її точно не я!

Здається, саме Ал-Іс-Віше.

Тому що цього разу Ердан теж опинився на спині! Прямо переді мною. Як і раніше, у безпам'ятстві! Я вхопила його, боячись, що він просто злетить вниз.

Після помітила лінії сили, які оточили нас. Просоченої вогнем, і все ж таки незнайомої, чужої сили. Драконячої.

Ал-Іс змахнула крилами, відштовхнувшись від дна. Розпорошила віяло бризок у сонячних променях. І полетіла над річкою, не піднімаючись вище дерев. Щоб дракони не помітили.

Це тривало довго, дуже довго – настільки, що я встигла собі все відсидіти! На відкритих ділянках вона спускалася майже впритул до водної гладі, торкаючись її кінчиками різнокольорових крил. Де ліс обступав вище і густіше, – піднімалася, розганяючись.

Я притримувала Ердана, і це було так дивно. У голову лізли картини, що навпаки, це він повинен сидіти позаду, притискати мене до твердих гарячих грудей, і...

Ніякого «і», адже я майбутня королева! Привезу Ніссвілу звістку про драконів, а якщо вдасться знайти й самих драконів, то в нього взагалі не буде приводу на мене злитися. Все, що я роблю – задля Атавії!

І тем не менш обхоплювати бранця за талію, притискатися до теплого тіла – авжеж виключно з метою безпеки! – було на диво приємно. Розбурхувало щось у глибинах моєї душі та магії.

До речі, щодо магії... Я пройшлася мисленим поглядом по його печатках, рунах та арканах. Ох, по-хорошому, все це треба підлатати! І він зараз був у моїх руках, і я могла це зробити.

У старих печатках та рунах розповзалися все більш явні тріщини, і за ними все виразніше щось проглядалося. Немов якась тінь, котру я ніяк не могла спіймати. Але достеменно знала, що вона там є.

А по його тілу продовжував сновигати вогонь. Перебування в річці явно було мало, щоб прибрати наслідки удару водника.

Рана на спині знову відкрилася, просякнувши кров'ю мій костюм. Але я розуміла, що своїм вогнем зараз зроблю лише гірше!

І не хотіла, шрес дери, не хотіла чинити так само, як все життя з ним поводилися! Користуватися своїм становищем, щоб міцніше закріпити в рабстві.

– Ал-Іс! – покликала. – Нам потрібний маг-лікар. Давай... полетимо до Атавії?

Не знаю, чи вдалося мені вірно передати таку складну фразу з огляду на те, що дракониця могла геть не знати, що таке Атавія. Хоч би в Ілсант нас не понесла, адже там теж маги. Та й будь-яка інша із семи країн – не краща.

Але здається, вона зрозуміла. Надіслала у відповідь образ туманів, Безбарвних земель. І я пригорюнилася. Справді, без Ердана ми можемо їх не подолати.

Слідом знову прийшло те розпливчасте зображення, ніби якогось старого. Я не бачила його рис, але судячи з вогненно-фіолетових кольорів, якими його сприймала Ал-Іс, припустила, що він теж фаірпат. А може, і людський дракон.

Періодично оглядалася, але, схоже, нас так і не засікли. Коли часу минуло достатньо, дракониця все ж таки ризикнула піднятися над лісом. Покрутила головою, прикривши нас ще шаром магії, щоб вітер не продував мокрий одяг.

Розгорнулася, обравши напрямок. І рушила на повній швидкості вже навпростець, кудись убік тих самих заборонених Соор-інських гір.

В академії нам про них розповідали лише мимохіть. Ну і оскільки вони знаходились далеко за межами Атавії, я не дуже цікавилася, чому людям туди не можна. Знала лише, що це якось пов'язано з магією, і що заборона давня, встановлена радою магів усіх семи країн.

Це, звісно, хвилювало. Чи не попаде мені ще й за порушення.

З іншого боку... відколи з'явилися Безбарвні землі, навряд чи хтось стежить за дотриманням. Я була впевнена, що вся гряда давно вже ними поглинута. Та й де починаються ці заборони, гадки не мала. Начебто біля підніжжя найвищої гори Соор-ін, але до неї було ще далеко. Вона лише маячила на обрії.

Занервувати я не встигла: Ал-Іс почала знижуватися, щойно ми опинилися в перших передгір'ях.

Облетіла один з бічних відрогів і ринулася вниз, в ущелину.

З подивом я виявила посередині схилу широкий, розміром з гарний сад, майданчик. З одного боку був розбитий город, що обривався над прірвою. Прямо по скелі текло джерельце, а поруч виднілася невелика хатинка, що ніби гриб прилипла до схилу.

Дракониця приземлилася прямо на галявину, ніби спеціально для цього залишену.

Двері відчинилися, і з будиночка вийшов чоловік... дійсно вже немолодий, худий, ніби зсутулився під тягарем років. Довге сиве волосся до плечей, захисний костюм як у Ердана, тільки давно вже не новий, вицвілий і вкритий темними плямами.

– Кого це ти привезла, малече? – промовив, він, приклавши руку козирком до очей і явно звертаючись до Ал-Іс.

Наблизився до нас, поки я крутилася, міркуючи, як краще злізти, щоб і Ердана спустити, і не впасти.

– Ох, хто ж це його так? – очі старого округлилися, і він поспішив мені на допомогу.

Старий мимохідь погладив Ал-Іс-Віше по носику, навіть примудрився щоку потріпати. Потім підняв до мене руки:

– Давай, потихеньку.

У його світлих, майже вицвілих очах причаївся, засів давній, застарілий смуток.

Обережно як могла, я передала йому Ердана. Сухий на вигляд старий виявився ще цілком сильним, чоловіка побільше за себе не впустив.

Та й плечі в нього були розвинені. Колишній воїн, схоже.

Я скоріше зісковзнула з дракониці, послала їй хвилю подяки. Насторожено озирнулася: не сказати, щоб відлюдник викликав у мене швидку і беззастережну довіру. Люди, яким нема чого приховувати, у такій глушині не селяться. Ну, як мені здається.