17

Брат різко вхопив мене за плечі, розгорнув і притиснув до себе спиною.

– Антуане! Ти ж мій брат!

– Він впливає на тебе, Ельвін? – шепнув на вухо. – Я допоможу.

– Ні, – хитнула я головою. – Просто... ти не знаєш усього. Відпусти нас!

– Не можу.

Звісно, він не може. О Великий Драконе! Не уявляю, що сказав йому принц про Ердана. Напевно, що той – небезпечний злочинець.

Антуан був сильнішим за мене... принаймні фізично. Але використовувати вогонь проти нього я не могла! Смикнулася, не в змозі звільнитися.

Воїни тим часом кинулися на Ердана. Спробували його оточити.

В його долонях загорілося Полум'я. Я намацала аркан, але Антуан, та й вся обстановка, відволікали.

Воїни пригальмували. В їхніх руках запалилися вогняні кулі – але кожен навіть не найсильніший вогняний маг відчував відмінність своєї сили та Полум'я.

Бранець підняв на мене погляд. Пильний, чекаючий. Наче питав, чи не вирішу я використати печатки. Наказати скоритися.

І, мабуть, якби не слова Антуана про арешт, я, можливо, спробувала б. Мені дуже хотілося думати, що наречений вислухає мене. Дозволить нам знайти дракона!

Але навіть власний брат...

– Тут не місце, Ельвін, – умовляв той. – Ти все розповіси льорду Ніссвілу і він зі своїми радниками ухвалять рішення, найкраще для Атавії. Просто поїхали назад.

– Мені шкода, що ти не віриш мені, Антуане, – сумно зітхнула я. – Відпусти мене!

Я наповнила шкіру вогнем, ударила брата по руках – і він відсахнувся, обпекшись.

Вилаявся крізь зуби – ох, мама б зомліла від таких слів! Та й я ніколи не чула, щоб брат...

– Мені шкода, що ти зрадила свого принца, сестро.

– Я нікого не зраджувала! – вигукнула я.

Хоча, якщо подумати... мабуть, так це й виглядає.

Воїни знову кинулися на Ердана. Бранець відповів лавиною Полум'я. Я похапцем накинула аркан. Той миттєво злетів – не під час бою його ставити! Але бодай частину вогню пригасив.

Воїнів розкидало. Проте всі залишилися живі, на мою радість.

– Припиніть! – крикнула. – Він уб'є усіх!

Ніхто не слухав. Поки перші піднімалися, друга шеренга вистрілила з арбалетів.

Ще одна стіна вогню – болти спалахнули і осипалися попелом.

– Ти не можеш знищити його! – крикнула я братові. – Він – остання надія Атавії! Єдиний, хто здатний боротися із тварями!

– Тоді накажи йому здатися! – озвався брат. – Я не можу дати йому піти. Це ще небезпечніше для Атавії! У мене наказ.

Що розповів принц? Я хотіла, але не встигла запитати: простір за спиною Ердана раптом здибся огидно знайомим міхуром.

– Ердан! Ззаду! – крикнула я.

Той миттю розвернувся. Повірив! У голові промайнула неприємна думка, що я могла б підставити його...

І, схоже, підставила.

Поки Ердан відбивав удар сірої тварюки, воїни кинулися на нього. У спину полетіли вогняні кулі, болти з арбалетів. Спереду лопалися чергові бульки: як він і попереджав, тварюки відчули бій та кинулися сюди.

Ердан спопеляв їх одну за одною, але воїни не залишали спроб схопити його.

– Припини! – крикнула я братові. – Тільки він може захистити нас від тварей! Ти хіба не розумієш?

– Це ти не розумієш, Ельвін! Принц сказав, що ти поставила на нього печатки. І якщо ти їх не зняла, отже, можеш йому наказати. А якщо зняла – то не можна допустити, щоби він вирвався на волю. Будь-якою ціною.

Дрібні монстри швидко згоряли, але дві величезні тварюки продовжували атакувати. Гігантські, з купою очей та липких, витких щупалець – до того огидні породження, яким не місце в нашому світі!

Ердан важко встигав і від них відбиватися, і реагувати на атаки воїнів. Його спина кровоточила, під лопатку тицьнув болт, змусивши бранця впасти на коліно.

Воїни не поспішали вбивати його. Розуміли, що без нього з тваринами не впораються. Чекали, коли він ослабне, атакуючи напливами. Не даючи відновитись.

А я просто не уявляла, що робити!

Одна з тварюк вирвалася, кинулась на воїнів. Мить, і п'ятеро дорослих, сильних чоловіків просто всмоктало в неї.

А потім вона обернулася до нас. Намацала поглядом десятка очей і стрибнула. Мить...

Я відчула ривок – такий самий, як витягнув мене сюди, у Безбарвні землі!

Частка секунди – і я опинилася в обіймах Ердана.

Кинула на нього погляд.

Це він рятував мене? Або навпаки – сподівався, що Антуан не накаже стріляти по ньому, поки я поруч?

Антуане! Ох, він теж встиг відкотитись убік. Я видихнула з полегшенням.

Бранець одразу відпустив мене. Засунув собі за спину, обпаливши Полум'ям другого монстра.

А перший знову рушив на мого брата.

– Антуане! – закричала я. – Ердане, будь ласка!

Ердан різко зупинився. Кинув на мене такий погляд... очі горіли – і я чудово розуміла все, що він може мені сказати. Все, що думає про мене та мого брата, і взагалі про всіх в Атавії.

– Прошу, – шепнула я.

Видихнувши щось нечленороздільне, він рвонув уперед. Відштовхнув вогняним мечем потворну тварюку, і одразу спалив її Полум'ям.

Похитнувся, розвертаючись. Арбалетний болт так і стирчав зі спини.

Проте річка Полум’я ринулася на третю тварюку, що виникла в повітрі.

Ердан позадкував під її натиском. Я бачила, що Полум'я слабшає, його сили закінчуються. Воїни чекали, слухняні наказу, і як тільки третя туша впала, обпливла, вбираючись у землю, розчиняючись у повітрі – знову атакували його.

– Антуане! – крикнула я зі сльозами.

Адже брат бачив, що Ердан його врятував! Чому не зупинить це безумство?!

О Великий Драконе! От би тут з'явився хтось із драконів! Тоді я б змогла переконати...

Немов у відповідь на мої думки повітря згустилося. Я побачила різнокольорову морду і впізнала її.

Наша дракониця! Жива і здорова, ніби й не було тих страшенних ран.

Отже, вона все ж таки змогла зцілитися?

Виходить, змогла. І зараз матеріалізувалась прямо переді мною, сяючи всіма можливими фарбами.